Читать онлайн книгу "Невеличка драма"

Невеличка драма
Валер’ян Петрович Пiдмогильний


Рiдне
Роман «Невеличка драма» – це iсторiя нещасливого кохання Марти Висоцькоi та Юрiя Славенка. Красива, молода, сповнена сил i мрiй, Марта мае роботу й власне житло. Проте iй самотньо в мiстi, яке нещадно ii переслiдуе, вона живе мрiями про того единого принца, як у романах. До неi навiдуеться багато чоловiкiв, якi прагнуть мати ii за дружину або коханку. Однак нi з ким iз них Марта не погоджуеться на взаемини. І ось у це спокiйне розмiрене життя вриваеться нове почуття – пристрасть, яке Марта плутае з коханням.

Тут е все: несподiваний секс, марнi дiвочi сподiвання про шлюб, розрахунок i зрада.





Валер’ян Пiдмогильний

Невеличка драма



© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020




Невеличка драма

Роман на одну частину



В чарах кохання мое дiвування,
вiльною пташкою хотiла б прожить, –
вiльне кохання i вiльне обрання,
серденьку воля, як хоче любить…

    (З дуже сентиментального романсу)

…Прийде час, коли ця жiнка буде вiдчувати себе дiвчиною, звичнiсть i знання любовних утiх залишаться в нiй, як згадка про давно читану, недозволену книгу. Вона вiдродиться для нового життя.

    (З дуже гарного роману)






На свiтi iва зовсiм сама…


У густому лiсi, де вона вступила з гострим щемiнням у серцi, з напруженням свiжого тiла й бажань, стояла тиша i вогкiсть. Жодного шелесту, свисту чи шарудiння – важкий лiс цей був мертвий, бездушний за серпанком ранкового повiтря. Вона не чула своiх крокiв по землi, так нiби пливла все вперед, далi, в глиб гущавини, i суворi стовбури, здавалось, розступались перед нею нескiнченною алеею, стелили iй шлях туди, де прагнула вона в своему легкому походi.

Вона вийшла на узлiсся. Невидиме сонце, десь iз-за ii спини, поклало широкий промiнь на степи, i от на пагорку побiч себе вона побачила церкву. Вона спинилась, i ii серце пристрасно закипiло в передчуттях, кожним ударом припинаючи ii до мiсця. Бо вiд церкви з горба врочисто сходив чернець. Ось пiдвiв вiн заросле обличчя i, малий вiддалiк, щокроку зростав, заступаючи церкву i обрiй. Вона чекала з надiею й страхом, його наближення почуваючи, як грозу… Ось вiн пiднiс руку до ii грудей, i ту ж мить позад його жахливого тiла повстали тисячi нестерпних дзвонiв, витягуючись у безконечний колючий звук, що в болiснiм коливаннi його вона впала у безвiсть.

Марта раптом розплющила очi й машинально схопила рукою будило, що потрясало кiмнату гострим, знайомим i бридким дзвоном. Хапливо ворушила пальцями, силкуючись спiймати жорстокий бiйчик вранiшнього гвалтiвника свого молодого сну. Годi, годi! Вона й так знае, що половина на восьму, що час уставати, вмиватись, снiдати й бiгти на посаду! Але запал будильний сам iз себе вже вичерпався, i блiдiсть лютневого ранку спокiйно глянула на дiвчину з-за прозороi завiски вiкна.

У ту мить Марта невиразно вiдчула холод, бо лежала горiлиць розкрита, зiбгавши в ногах ковдру й пiд покривало. Вона ще з хвилину полежала, щулячись, потiм поволi сiла на лiжку й мiцно стиснула руками обличчя, щоб вiдiгнати рештки сну. Тодi затремтiла, дiзнавши холоду вже явно, й хутко почала одягатись.

Вчора ввечерi вона не топила в хатi, хоч чотири полiна дров, щоденна порцiя палива, були принесенi й лежали купкою коло груби. Вернулась пiзно з театру, не який гарний настрiй був, тож лiньки було пiдпалювати, i спати вклалася хапливо вiд якогось невдоволення, вiд невиразноi ваги на серцi, що настирливо, хоч i нiжно, ii гнiтила. Щось таке, як душевна нудота, – легке й неприемне чуття розлагодженостi всерединi, як нiби в трибки душi потрапило сторонне твориво, чiплялось зубцiв i гальмувало iх поправний ритм. Але заснула швидко – i це завжди iй було, що хвилинами смутку чи прикростi сон приходив до неi лагiдно й охоче.

Льову вона не запросила навiть до хати. Але вiн не образиться. Взагалi iй обридло його дворiчне нудне впадання, мовчазне служiння, безбарвна мова й покора, непорушна покора! Подумати тiльки – вона вигонила його з хати, прилюдно дурнем узивала, забороняла мiсяцями на очi навертатись, i вiн терпiв. Вiн нi разу не розгнiвався! Один тiльки раз, дуже давно, сказав, що любить ii, i це неприпущенна помилка була з ii боку, що вона дозволила йому говорити про це в поривi жалю й самотностi. Неприпущенна помилка.

Тепер вона була вже в черевиках i хатнiй байковiй сукнi, що правила iй за халата. Енергiйно розчинивши дверi, вийшла до кухнi, де вiд геть замерзлих шибок було ще похмурiш i холоднiше. Тут на мить дiвчина спинилась, наслуховуючи, хоч i знала, що в цей час кухня бувае порожня; з ii сусiдiв фрау Гольц, нiмкеня, пiвгодини ранiше рушае на базар, а родина кооператора Іванчука розпочинае життя пiвгодини пiзнiше. Це, власне, й примусило Марту ставити свое будило на пiв до восьмоi, дарма що й о восьмiй вставши, вона вчасно б на посаду потрапила. Бо була на вдачу моторна i всi життевi дii робила на диво швидко – за хвилину прибиралась, iла нiби похапцем, ходила прудко, а капелюх i пальто мов самi на неi надягались, коли вона рушала з хати. Така сама була й на посадi, так що безпосередне начальство ii, завiдувач статчастиною махортресту, на що вже похмурий та неговiркий, а й то якось, щоправда, наодинцi назвав ii «добiрною робiтницею».

А все ж вона мусила щодня уривати непотрiбнi iй пiвгодини вiд свого власного сну, маючи на це поважнi, хоч i зовнiшнi причини. Справа в тому, що Марта любила вмиватись, власне, обтиратись холодною водою, а потiм шорстким рушником до червоного тiла. Це давало iй бадьоростi на цiлий день, iнакше почувала себе мов невиспаною, млявою i неприемною, як людина, що вiддавна звикла вранцi зуби чистити й один раз цю звичку зрадила. Вода була найбiльша пристрасть ii життя, бо виросла вона коло Днiпра, в Каневi, де рiчка широка й повновода. Батько ii, вчитель сiльський, до рибальства був дуже здiбний, i сама вона, хлоп’ячий ухил у вдачi маючи, була за дитинства йому вiрною i невтомною помiчницею. Там виробився в неi несвiдомий погляд на воду, як на виняткову питому стихiю життя, i вiдчуття води, як невичерпного джерела прагнення й сили. Тому зима, коли спиняеться рух великоi рiдини, завжди здавалась дiвчинi мертвою й лихою.

Отож до цього вранiшнього процесу, такого звичайного й загально обов’язкового, вона потай додавала ту внутрiшню, непомiтну на чуже око любоснiсть, що часто становить глибоке пiдгрунтя людських звичок, ту любоснiсть, що народжуеться iз давнiх забутих дiй, iз юнацьких нерозвинених прагнень, обертаючи звичку в неодмiнний ритуал життя, пiдносячи ii, щоденну й непомiтну, до високоi ролi основ особистостi. І воду вона уявляла завжди холоднуватою, як вода вечiрньоi рiчки, коли в перших сутiнках ночi юрбою йдуть дiвчата з хлопцями на берег i купаються там нарiзно, на кiлька крокiв вiддалiк. Пiдлiтком вона зазнавала радiсного почуття сорому й визивностi, бiжачи вiд скинутоi одежi до води, де рятувалась вiд гострих у пiтьмi хлоп’ячих поглядiв. І в цьому був цiлий клубок заборонностi, бо батько не схвалював ii вечiрнiх купань iз дiвчатами.

Все це було страшенно давно, чи здавалося страшенно давнiм, бо молодiсть у шаленiм розгонi своiм значить минуле горами й прiрвами. Пiсля того помер ii батько, але помер по-батькiвськи чесно, коли вона закiнчила вже 1927 року Киiвську комерцiйну профшколу та влаштувалась досить випадково й дуже щасливо в загальнiй канцелярii махортресту. Щасливо – бо пiсля двох мiсяцiв марудноi працi реестраторкою вона через здiбностi своi, очевидячки, потрапила дiловодкою до статчастини цiеi розлогоi установи з платнею шiстдесят карбованцiв, мiсячно.

Це помешкання на Жилянськiй вулицi вона знайшла мiсяцiв з вiсiм тому й була, загалом, вдоволена з нього, бо кiмната трапилась тепла, i комiрного за неi було тiльки п’ять карбованцiв мiсячно. За таку помiрковану ставку Марта мусила б подякувати сусiдовi своему кооператору Іванчуковi, що виговорив для неi цю цiну в орендаря, колишнього власника, що жив у окремому будинковi на подвiр’i. Єдина, та й то вiдносна хиба цiеi кiмнати полягала в тому, що вона була завелика про одну особу, i той самий кооператор у день ii входин жартома зауважив:

– Це кiмната з запасом: вийдете замiж, то й мужа буде де помiстити!

Взагалi з Давидом Семеновичем у Марти встановились приятельськi стосунки, i вiн часто заходив до неi ввечерi на дозвiллi, коли, вклавши свою чотирирiчну дочку спати, лишався самотнiй, бо дружина його працювала вечiрньоi змiни в нархарчi. Давид Семенович уважав за обов’язок свiй завжди на це скаржитись, але й зарадити нiчим не мiг, бо няньки, щоб дитину вдень доглядала, вони не спроможнi були найняти, а вiдмовитись вiд дружининоi платнi й поготiв.

Рiч у тiм, що Давид Семенович хоч i був кооператор, але деградований. Пiвтора роки тому вiн пiдпав пiд скорочення штатiв i вiдтодi нiяк не мiг потрапити пiд iх поповнення. Спочатку вiн був поставився до своеi пригоди бадьоро, бо не мiг припустити, що його безробiття буде довго тривати – це здавалось йому надто неприродним, – але в мiру вмирала його надiя, дедалi бiльше вiн визвiрявся. Тодi в механiчному дiяннi вiдповiдного декрета йому почала вбачатись присутнiсть глибших причин, що iх викривати було йому за жорстоку розраду. Передусiм вiн був скорочений за те, що чесний, за те, що не тiльки сам не крав, але й iншим красти не дозволив би.

– Я многим мiшав, – таемничо приказував вiн.

По-друге, вiн вважав, що потерпiв через незалежнiсть своеi вдачi.

– Не гнувся i гнутися не буду! – гордо казав вiн. – Не буду рабом!

Казав вiн це доволi тихо i то тiльки в товариствi людей, йому добре знайомих. А загалом кооператор доходив висновку, що нiякоi кооперацii в нас немае, тим бiльш коли скорочують ii найкращих представникiв, i що радянська влада належить до найсумнiших явищ у природi. Останне вiн сказав Мартi на самотi й пiд великим секретом.

Йому, щоправда, iнодi траплялись рiзнi дрiбнi доручення завдяки колишнiм зв’язкам, випадковi комiсiйнi виiзди на периферiю здебiльшого спекулятивного характеру, але все де не могло, звiсно, розрадити його пiсля улюбленоi кооперативноi працi та сталоi платнi. Але минав час, палке обурення екс-кооператора вщухало, лишалась сама роздратованiсть, образа, якась глуха ненависть до всього, що навкруги дiялось, i до людей так само. Коли б не дружина, що заробляла, Давид Семенович сидiв би вже в бупрi за шахрайство; коли б до його вдачi додати розуму, скорочення штатiв зробило б iз нього видатного песимiста, а так вiн був просто жовчний бурчун, нецiкавий i примiтивний у своiх висловах.

Проте Марту розважало його буркотiння, на його злостивiсть вона часом i радо смiялася, i вiн невдовзi зробився вечiрнiм завсiдником у ii кiмнатi. А дiвчинi приемно було мати коло себе цього хатнього злобителя, що нагадував лиху, але немiчну тварину iз завжди вищiреним, тiльки що беззубим ротом. Почуваючи до себе цiкавiсть, Давид Семенович, звiсно, подвоював свое старання, але смiливостi злувати йому рiдко коли ставало й перед стороннiми, бо малознайомих вiн трохи побоювався. Зате, потрапивши Марту знову на самотi, вiн надолужував свою мовчанку якнайбрутальнiшими дотепами на адресу ii вiдвiдувачiв, яких вiн сукупно охристив «лизунами».

Все це Марту розважало ще краще, але вона помiтила, що Давид Семенович надто часто випадково виходить вранцi до кухнi саме в той час, коли вона в чималому дезабiлье проробляла там процедуру вмивання. Тож дiвчина й вирiшила, зрештою, пересунути на пiвгодини ранiше свое користування кухонним грантом.

У своiй кiмнатi Марта хутко прибралася й зовсiм непомiтно, мiж дiлом, випила пiвпляшки молока з хлiбом, свiй щоденний снiданок, якщо не лiчити чаю, питого в установi. Конечна потреба пристойно вдягатися примушувала, цiлком природно, дiвчину заощаджувати на iжi, добираючи харчiв простих, дешевих, але заразом i поживних. Тепер вона була вже зовсiм готова для громадсько-корисноi працi, але будило ще не показувало належного для цього часу. Тому дiвчина сiла до столу й розгорнула книжку.

Та, як це часто бувае людям чи то надто романтичним, чи просто невдоволеним на певнiй дiлянцi свого iснування, книжка на цей раз стала дiвчинi тiльки за зовнiшню точку опертя для стороннiх думок, ii очi – синяво-сiрi й великi, насиченi елегiйним чаром юностi, що крие в собi таемницю любовного гiпнозу – поволi, навiть нiби врочисто пiдвелися вiд перших рядкiв i втонули в просторiнi кiмнати. Так вона сидiла п’ять, десять хвилин – не мрiючи ще, але почуваючи млосний, пестливий бiль, немов нiжний жаль за неоцiнною втратою чи невиразне передчуття ii. Це був той сум, що заворожуе своею тихiстю, лагiднiстю свого першого дотику, поеднуе в собi й радiсть болю, i страх його, манить, засотуе в свою чарiвну глибiнь, чудним способом обертаючи тугу в незмiрне задоволення. Вiн нишкне й здiймаеться, стихае й голоснiшае, як далекий гомiн, вiн пульсуе разом з ударами серця, i нечутне випромiнення цього ясного чаду створюе навкруги обвiтря примарного щастя. А тодi вже в сп’янiлiй, зневоленiй уявi виникають мрii.

Раптом якась надто зухвала думка спробувала торкнутись ii голови, i Марта хутко пiдвелася.

«Яка дурниця», – подумала вона.

Пiсля цього дiвчина не схотiла лишатись у кiмнатi й, одягнувшись, вийшла на вулицю.

Одноповерховий крихiтний будиночок на Жилянськiй вулицi, де вона жила, стояв iз забитим на зиму парадним ходом. Це був захiд проти зайвого холоду, бажання зберегти кiлька дровин у суворому бюджетi мешканцiв. Убогий домок i вбогi пожильцi його були дiвчинi доброю школою самостiйного життя. Скрута е мати розрахунку, стриманостi, самообмеження, таких потрiбних дiвчинi з шiстдесятьма карбованцями мiсячноi платнi. І справдi, Марта в потребах своiх була дуже обережна, мусивши часом пiвроку збиратись на потрiбну рiч – черевики, сукню, капелюх. З юнацьким романтизмом у багатьох своiх поглядах вона влучно й непомiтно поеднувала життеву практичнiсть, оте вмiння мати завжди нове вбрання, хоч i до краю перероблене, тримати в досконалiм порядковi взуття, не рвати панчiх, уникати плям i дiрок. Театр, навiть кiно були iй за великi ласощi, бо заможнiших зальотникiв, що могли ii розвагами частувати, вона через якийсь мiсяць механiчно втрачала, видаючись iм надто неприступною, а неодмiннi ii прихильники, нещасливий кооператор та соробкопiвець Льова з матерiального погляду виглядали ще гiрше вiд неi.

Тих, заможнiших, вона нiколи не шукала, але вони бiльш-менш систематично знаходились самi. Дiвчина зневажала iх за певнiсть, але з наiвною хитрiстю iхнi послуги використовувала, аж поки не розчаровувала своею поведiнкою. Їхнi намагання ii незмiнно обурювали, намови завжди видавались смiшними, i от недавно, тижня з пiвтора тому, вона мала рiшучу балачку з таким увивачем, молодим господарником, що довгенько ущедряв ii видовиськами й цукерками. Вiн обурено назвав ii каменем, безсердечною дiвчиною, не здiбною любити взагалi й зокрема «по-справжньому», та й пiшов собi геть, як i багато iнших. А другого вечора Давид Семенович, обережно зайшовши та Марту саму побачивши, хитро запитав:

– Це ви вже одна?

– Хоч ви пожалiйте мене, покинуту!

– Гарбузик? По губах, значить, лизуна, хе, хе!

Вчора вони з Льовою до театру на нiмецький рахунок ходили – кожен платить за себе!

Марта йшла заснiженими вулицями, щулячись вiд морозу в демiсезонi з пристiбнутим хутровим комiром, i швидко лiчила в головi: половина лютого, березень, половина квiтня – разом два мiсяцi, а там весна, весна! Ще трохи, зовсiм трохи почекати, i буде тепло, розтане цей гидкий, холодний снiг, розiв’ються дерева, i життя стане геть iнше – життя без пальта, як вона подумала. Далi лiто, рiчка, вiдпустка – загалом дiвчина зрозумiла, що перспективу на цей рiк мае якнайкращу, й бадьоро вступила в Махортрест.

У своему вiддiлi вона з’явилася перша, бо було ще тiльки за чверть дев’ята, а спiвробiтники, крiм самого зава, сходились звичайно майже одночасно за п’ять хвилин до початку роботи. Але на ii столi лежав заадресований iй лист, тож Марта мала чим згаяти гулящий час.



Днiпропетровське, 19.11.28.

Марто,

Нагадую про себе, як i обiцяв. Власне, попереджаю тебе, що наприкiнцi лютого я буду в Киевi, маю лiквiдувати всякi справи, бо в Днiпропетровському влаштувавсь остаточно й тут залишаюсь. Але в Киевi в мене е ще одна справа, про котру ти догадуешся i я дуже прошу тебе згадати все, що ми говорили, обмiркувати це практично й зустрiти мене з вiдповiддю. Намiри моi не змiнились, i ти не легковаж iх.

    Дмитро.

Дiвчина мимоволi посмiхнулась. Що за упертий хлопець! Це був единий з ii знайомих, що закидав iй не про кохання, а про справжнiй, законний шлюб! Тому три мiсяцi вiн зник з ii обрiю, подавшись iз дипломом полiтехнiки на один з днiпропетровських заводiв, i от влаштувався там остаточно. Але яке право мае цей хлопчисько на неi тикати?

У цю мить на очi Мартi лягло ззаду двi руки. Дiвчина здригнулась, але сухо промовила:

– Товаришу Ворожiй, облиште вашi недоречнi жарти.

– Ну як ви вгадуете, iй-богу! Нiяк вас не злякаеш, – засмiявся Ворожiй, рахiвник iх вiддiлу, вiдпускаючи ii. – А, лист! Вiд кого ж це лист, Марточко?

Вiн узяв Марту пiд руку й мiцно стиснув iй лiкоть, силкуючись другою рукою вiдняти листа.

– Пустiть! – крикнула вона, розлютившись. – Я раз i назавжди вимагаю не чiплятись до мене! Менi обридло…

– Та тихше, товаришко Марто, ще люди збiжаться, – спантеличено промовив Ворожiй. – Ну от, уже й пустив.

Але Марта не могла стриматись. Почервонiвши, вона кричала:

– Чiплятись ви вмiете, а людей боiтесь! Нахаба! Попереджаю вас, що ще раз, i я подам заяву до мiсцевкому… Що це? Кожен мае право ображати тебе, тикати тобi…

– Та коли це я тикав? – здивувався Ворожiй.

– Не тикали, то завтра тикатимете, якщо не провчити нас!

– Та замовчiть, кажу вам! – визвiрився рахiвник. – До вас iз ласкою, а ви скандал тут розводите…

– Що це у вас за гвалт, добридень, – привiталась, увiйшовши, машинiстка Лiна.

– За погоду сперечаемось, – буркнула Марта.

– Погода гарна… Але чому крик такий? – спитала Лiна.

– Це, бачите, товаришка Марта завжди гарячиться, коли про погоду… Застудитись, мабуть, боiться, – прикро мовив Ворожiй. «Інтелiгентка», – подумав вiн.

– А, он що!

Лiна, сумирна й негарна з себе дiвчина, здивовано глянула на Марту й почала розкладати папери коло машинки. Ретельна в роботi до педантизму, надзвичайно стримана й тиха, вона тiльки стукотом машинки зраджувала свою присутнiсть у кiмнатi. Взагалi режим у статчастинi був вельми тихий i працьовитий, можна сказати винятковий для буйного трестiвського життя. «Тихо, як у статистицi», – казали службовцi. Спричинилась до цього, звiсно, не Лiнина вдача, а постать самого завiдувача Безпалька, людини мовчущоi i дiловоi. Вiн був iз тих, кого слухаються мимоволi, без жодного примусу чи нагадування, тому й паливода Ворожiй непомiтно пiдкорився суворiй атмосферi цього вiддiлу. Всi знали, що, крiм завiдування статистикою, товариш Безпалько взагалi багато важить у трестiвських справах завдяки великому економiчному досвiдовi, i навiть дивувались, чому вiн не посяде якоiсь вищоi, вiдповiдальнiшоi посади. Але хто казав, що на перешкодi цьому стоiть його позапартiйнiсть, iншi запевняли, що вiн трохи дивак i завзятий мисливець.

О десятiй з половиною рiвно вiн з’явився – високий, з великим чолом, iз сивиною на скронях, колишнiй красун, зразковий представник чоловiчоi статi, i, коротко привiтавшись до своiх трьох спiвробiтникiв, мовчки взявся до працi.

Пiд час перерви, коли кожному принесено склянку чаю, Лiна пiдiйшла до Марти й нiяково сказала:

– Товаришко Марто, в мене е до вас велике прохання… Чи не можете ви пiти зо мною пiсля перерви?.. Я в товариша Безпалька вже взяла дозвiл… на нас двох, – хутко додала вона.

– Де ж це йти?

– Бачите… Я хочу… Я маю записатися сьогоднi в загсi… виходжу замiж. А загс о третiй закриваеться, i коли ми пiдемо пiсля працi, то спiзнимось…

– Невже ви виходите замiж? – здивувалася Марта.

– Хiба це так дивно i… неможливо? – почервонiла Лiна. – Правда, я негарна, це знаю…

– Нi, нi, зовсiм не тому, – вiдповiла Марта, хоч здивувалася вона здебiльшого якраз «тому». – А просто дивно, що от бачиш людину мiсяць, два, три i нiчого не помiчаеш… А в людинi тим часом щось важливе, вiдповiдальне робиться. І коли дiзнаешся, то робиться дивно… Нi, я дуже рада, вiтаю вас! Хто ж вiн, «обранець серця», «володар таемних дум»?

– Ну, що ви говорите! Це… життева рiч, та й годi. Ми давно вже збиралися, а тепер е змога: його батьки виiжджають, а нам лишають помешкання. Вiн служить, я служу, якось можна жити…

По дорозi до загсу Марта почувала себе досить незручно: до життевоi подii товаришчиноi вона була абсолютно не причетна, а проте мусила вiдiграти в нiй – як-не-як – почесну роль! Адже вона в нових формах мала виконувати обов’язки старшоi дружки, освяченi колись пишними традицiями та обрядами. І, щоб схитнути вiдчуженiсть, Марта промовила:

– Знаете, чому в нас крик був? Цей Ворожiй чiпляеться до мене, як застане на самотi. Вiн, зрештою, непоганий хлопець, але в’iдливий безмежно.

– Невже? А, та ви цiкава! У вас, мабуть, багато цього… романiв?

Вона спитала досить вибачливо, тоном людини, що стоiть уже над цим.

– Нi… тобто я нiкого не люблю, – суворо вiдповiла Марта.

– Це звичайно приемно для дiвчини, – вела Лiна свою думку, – але без цього можна жити… Головне життя, от! Треба якось жити.

У кiмнатi загсу iх уже чекали двое молодикiв, з них один наречений – в оленячiй куртцi, доволi елегантний, з люлькою в зубах. Знайомлячись iз Мартою, вiн увiчливо посмiхнувся, назвав свое прiзвище, але не звернув на дiвчину жодноi уваги.

Їм довелося трохи почекати, поки оформить свою розлуку попередня пара – очевидно, дрiбнi мiщани, що пiвголосом, але завзято сперечалися за розподiл спiльного майна. Все цiннiше вони встигли вже подiлити, поки прийшли дiвчата, i зараз змагалися за двi пари курей та три слоiки варення. Чоловiк доводив свое право на обидва об’екти.

– Ти подушки забрала? – казав вiн. – Харашо, хай я на каменi спатиму, а курицi й варення – це менi, так i по закону виходить…

– А грамафон? Ти грамафона й забув, де твоя совiсть!

– Та ви подiлiться, – байдуже обiзвався урядовець. – Кури однiй сторонi, а варення другiй.

– Согласна, – заявила жiнка. – Хай менi кури, а йому варення.

І тут чоловiк раптом виявив безодню великодушностi:

– Та я ще тобi й банку варення дам, коли миром!.. Малинового хочеш?

Потiм до перетинки пiдiйшла Лiна зi своiм претендентом, дали всi потрiбнi лаконiчнi вiдповiдi, всi розписалися, i двi людськi iстоти були отак санкцiонованi вiд держави виконувати старий бiблiйний заповiт.

На вулицi свiдок нареченого зразу попрощався, i вони лишилися втрьох. Марту ввесь час поривало спитати, чи будуть молодi оформляти свiй шлюб i релiгiйно, але вона соромилась. Надто вже була iй ця пара чужа! І саме те, що Лiна вдалася до неi, особи цiлком сторонньоi, пiдказувало iй, що вони мають загс за порожню формальнiсть.

«Будуть, будуть, – думала вона. – Потiм улаштують вечiрку, гостей покличуть… Ах, як це, зрештою, гидко!»

– Зараз у мене загальнi збори мiсцевкому, – сказав молодий.

– А я пiду до бiблiотеки, – вiдповiла Лiна.

Кiлька вулиць iм випадало йти разом.

– Ви страшенно поволi йдете, – зауважила Марта.

– Перед нами ще далека путь, – усмiхнувся молодий.

– Хiба?.. Ах, я думала… Ви про життеву путь.

Бiльше говорити не було про що. Наприкiнцi Мартi подякувано за «ласкаву послугу», як висловилась Лiна, i дiвчина пiшла обiдати в брудненьку домашню iдальню, де годували дешево й несмачно. Потiм мала ще одвiдати державнi курси стенографii та машинопису, бо за квалiфiкацiю свою ретельно дбала.

Але настрiй Мартин укiнець зiпсувався. Цей шлюб був iй рiшуче неприемний! Чому? Вона просто заздрила, як можна заздрити з доброго дива на якусь дурницю – раптом i безапеляцiйно. «Вони будуть щасливi, безперечно будуть», – думала дiвчина. І хоч не мала жодного намiру чи навiть схованого бажання розбити оте iхне щастя, а от на тлi його почувала себе скривдженою!




Квiти невiдомого лицаря


Додому вона вернулась коло сьомоi години ввечерi, покiнчивши свiй дiловий день. Не так вiд роботи, як вiд глухого внутрiшнього хвилювання, дiвчина почувала себе до краю стомленою. «Ах, хоч би не прийшов нiхто!» – думала вона дорогою, бажаючи затопити грубку, зручно вмоститися коло вогню та почитати, а може, й просто помрiяти.

У кухнi дружина кооператорова кiнчала останнi господарськi справи перед тим, як iти на посаду. Тетяна Ничипорiвна, жiнка заокруглених форм у своiй побудовi, була до байдужостi спокiйна. В лагiдностi, з якою вона до життя ставилась, можна було б убачати високу мудрiсть, коли б це ставлення виявлялось у фiлософських трактатах, а не хатньому побутi. Ця жiнка, через непохитну вдачу свою, скрiзь приносила застиглiсть, лад i тиху вигоду – була жiнка затишку, симетрii, рiвноваги. Марта завжди уявляла ii оточеною юрбою дiтей, яких вона втихомирювала б i розважала. А насправдi в Тетяни Ничипорiвни була тiльки одна дитина, дочка Ада, i на Мартине запитання, чому вона бiльше дiтей не мае, мадам Іванчук лагiдно вiдповiла:

– Нiяк не можна. Грошей мало.

Кооператор усiм завжди казав, що дружина його служить у нархарчi, але вiдповiдь ця хибувала на зайву загальнiсть. Точнiше сказати, Тетяна Ничипорiвна завiдувала буфетом у Караваiвських лазнях, i ця посада була джерелом постiйноi прикростi для кооператора, якому працювати в такому мiсцi здавалось страшенно непристойним.

– Добридень… чи вже вечiр, – привiтно вiдповiла вона Мартi на вiтання. – А вас сюрприз чекае. У кiмнатi.

– Менi не сюрпризiв, а спати хочеться! Ох, як натомилась, – сказала дiвчина.

– Ну, що ви, не повiрю! У вашi лiта тiльки танцювати та гуляти, – добродушно обiзвалась Тетяна Ничипорiвна.

Засвiтивши в кiмнатi електрику, Марта побачила той сюрприз: великий кошик бiлих хризантем, оповитий широкими, свiтло-кремовими паперовими стрiчками. Вiн несподiвано вирiс перед нею, як вилiплений iз снiгу, що ось-ось розтане, – тихий, урочистий i покiрний. Вiн так виглядав, немов прийшов до неi звiдкись далеким посланцем, принiс iй чиесь далеке й прекрасне вiтання!

Першу мить дiвчина стояла, геть зачудована; ii серце радiсно кинулось i велика нiжнiсть до квiтiв огорнула ii. Це була нiби чарiвна зустрiч, щедра винагорода за ii недавне збентеження. Перед ними вона теж розцвiтала, ставала легка, як iх пишнi макiвки, в очах своiх почуваючи бiле сяйво хризантем.

– Чудовi, чудовi, – шепотiла вона.

Зненацька цiкавiсть у нiй зайнялась: вiд кого цi квiти? Хто послав iй цю розкiшну посмiшку любовi? Вона хутко, не роздягаючись iще, пiдiйшла до кошика и почала в ньому ритись, шукаючи картки. Але нiчого не знайшла.

Це вже втрете вона одержувала отак квiти. Перший кошик мiсяцiв iз п’ять тому, другий, може, мiсяцiв зо два й оце зараз. Ну, та про першi два вона хоч думати щось могла, могла хоч приблизно здогадуватися за присилачiв, вибираючи з-помiж тодiшних своiх знайомих i iх вiдмову пояснюючи бажанням заiнтригувати себе. А тепер була цiлком безпорадна в здогадах! Власне, й здогадуватись не було чого, бо якраз смуга в ii життi зайшла, коли дiвчина лишилась самотня, коли всi попереднi знайомi вiдiйшли вiд неi, розчарованi, а новi розчаровуватись ще не прийшли. Не рахувати ж, звiсно, кооператора та Льови, неодмiнних, мовляв, спутникiв ii життевого руху!

Тепер вона зв’язувала цi три букети одною безпосередньою ниткою, робила незаперечний висновок, що одна рука iх до неi скерувала. Острах узяв ii тодi, так немов хтось давно вже за нею стежить, весь час стоячи за ii спиною й непомiтно пантруючи кожного ii руху. Чого вiн хоче i хто вiн такий? Їй уявилась велика сувора постать, що тихо ступае в ii слiди й несе в собi страшнi несвiтськi бажання, – може, й зараз бродить десь коло будинку, чекаючи ii появи?

Вона здригнула й хутко роздяглася.

Розпаливши в грубi, Марта пiд дiянням тепла ще глибше поглинула в уяву. З якихось порiзнених уривкiв, що послужливо спливали iй у пам’ятi, уривкiв, до рiзного часу навiть належних, вона пристрасно зшивала прудкою голкою бажаний образ. Плутаючи з дiйснiстю власнi мрii, нiби явно снячи, лiпила дiвчина чоловiчу постать, вiдчувала ii близьку присутнiсть i невимовленi слова. І ця постать, яку вбачали ii нерухомi очi, нашила на неi жагучим огнем, поволi перетворюючись у казкового велетня, в радiсний кошмар неспокiйного чуття.

У дверi раптом постукано.

– Хто там? – злякано скрикнула дiвчина.

На порозi з’явився Льова. Вiн мiг без сторонньоi допомоги зайти в помешкання, бо в цьому будинку нiхто не мав пiдстави боятися злодiiв, тому чорний хiд був вiдiмкнутий до пiзнього вечора.

– Ах, ви не могли хоч би один вечiр не прийти, – буркнула Марта, не ховаючи невдоволення.

– Та я, Марто, власне, на хвилинку, – стурбовано промовив той. – Ви самi ж учора просили… ось книжку…

– Ну, роздягайтесь без передмов! – сказала дiвчина. – Чекайте, ось руки помию.

Тим часом Льова скинув кожушанку часiв вiйськового комунiзму, погрiв коло вогню задубiлi руки й обережно закурив.

– У вас квiти, – сказав вiн, коли дiвчина вернулась.

– Атож, квiти! От iз кого вам брати приклад! Якийсь таемничий невiдомий присилае менi вже третiй кошик. Абсолютно невiдомий! Далекий лицар! Та не стiйте ви, як стовп! – Льова був хоч i худий, зате довгий. – Зразу цiлу хату зайняв… Сiдайте на своему стiльцi. Це я розумiю – прислати незнайомiй квiти. В цьому е щось некорисливе, високе, миле. А ви от скiльки мене знаете…

– Але ж, Марто, ви самi… самi казали менi, щоб я… – нiяково забубонiв Льова.

– Знаю, що сама вам заборонила, – суворо спинила його дiвчина. – Смiшно було б, якби ви уривали зi своеi платнi на букети. Але можна б було хоч одну квiтку десь вирвати й подарувати!

– Тепер зима, Марто… квiтки не ростуть…

– Не виправдуйтесь!

– І потiм… одна квiтка, це якось надто сантиментально… i не сучасно… Інша справа отакий кошик…

– Не сучасно! Що ви так несучасного боiтесь? Все щире завжди сучасне. А «отакий кошик» чому iнша справа?

– Тут… тут розмiр i цiна викупае!

– Я захоплена, що ви нарештi сказали щось дотепне! – скрикнула дiвчина. – Але ж, любий Льово, як нудно цiлий рiк чекати вiд вас одного-однiсiнького дотепу.

Льова тупо посмiхнувся.

– Третiй букет я так одержую, – задумано казала Марта. – Три – це зачароване число, i невiдомий лицар мусить з’явитися, тричi про себе нагадавши,

– Це було б дуже до речi, – раптом промовив Льова.

– Ви теж маете якiсь плани на мого невiдомого лицаря, – спитала дiвчина, пильно на нього глянувши.

Льова страшенно знiяковiв.

– Ви, Марто, завжди… пiдозрюете мене, нiби я.

– Знаю я, що ви думаете! А втiм, може, й краще було б, якби невiдомий лицар… справдi з’явився, – сказала вона. – Але, Льово, ви уявити не можете, в якому кепському станi опинились ми, сучаснi дiвчата, з цими лицарями! Ранiш дiвчина могла вiльно мрiяти, уявляти собi князiв, принцiв, королевичiв, чи як там, – це дурниця була, але можна було мрiяти, розумiете? А дiвчина чи взагалi молодiсть без мрii – це якось нудно… Мрii – це добра половина нашого життя, правда? Ну от ви – служите в соробкопi, продаете, коли не помиляюсь, ковбаси, як вам у такому становищi обiйтися без мрiй?

– У мене е мрii, – хрипко вiдповiв Льова.

– От бачите! А зараз мрiяти зробилось надзвичайно важко. Тобто, простiше сказати, мрiяти знову-таки можна, але з мрii нiчого не виходить. Немае готових образiв для мрii, ви розумiете мене? Мрii нема за що почепити, виходить не мрiя, а туман… От припустiмо, почати б мрiяти за народного комiсара. Але ти знаеш, що народний комiсар – це дiлова людина, ти прекрасно уявляеш його, тобто реально, який вiн е, зрештою, портрети його можна побачити, почитати його промови… Нi, про народного комiсара нiяк не можна мрiяти! – скрикнула вона. – Це… зовсiм не той стиль.

– Зовсiм iнший стиль, – погодився Льова.

– Або от пiсенька е, – вела дiвчина:

Не хочу я чаю пити
з побитого чайника,
а хочу я полюбити
ДПУ начальника…

Це просто смiшно, це вже пародiя на мрiю… У мене сьогоднi одна товаришка замiж вийшла. Дуже симпатична дiвчина, така проста, тiльки з себе негарна. Довго вони чекали з нареченим, а тепер у них з’явилося помешкання, вони й побрались. Так просто: було не можна, бо не було помешкання! Найголовнiше, каже вона, «треба жити»! Нi, так жити не можна! Треба створювати собi iлюзii.

– Ви, Марто, це… дуже правильно сказали, – обiзвався Льова.

– Отже, хай живуть iлюзii!

Марта поривчасто пiдiйшла до квiтiв, нахилила велику хризантему й притиснула ii до щоки.

– Фу, яка вона холодна й… вогка! – скрикнула дiвчина, випускаючи квiтку.

Льова злякано на неi глянув. Вона сiла на стiльця проти нього й за хвилину похмуро сказала:

– Льово, зачинiть грубку, вона вже зовсiм перегорiла… Знову в хатi холодно буде… Сядьте коло мене, – сказала Марта, коли вiн упорав грубку. – Я сьогоднi i взагалi останнiй час дуже погано себе почуваю… Якась неврастенiя. Так iнодi стане важко й… неприемно. І потiм самотнiсть… Почуваеш, що ти замкнута в якомусь невеличкому колi. За цим колом е багацько людей, може, дуже цiкавих, напевно дуже цiкавих, але ти iх не знаеш… Це ясно, що всiх людей знати не можна, але чому ж все-таки так мало? Але iнодi це бувае й приемно… Інодi хочеться, щоб нiкого-нiкого не знати!

– Вам треба закохатись, Марто, – серйозно сказав Льова.

Дiвчина обурено схопилась.

– Яке ви маете право так казати! – скрикнула вона. – Що це за неповага до жiнки? Ось ваше справжне чоловiче обличчя! Для вас ще одноi революцii буде замало! Який егоiзм i яка висока думка про себе! Чоловiки можуть сумувати, це в них, бачите, вищi пориви, а жiнцi треба тiльки закохатись, i все буде гараздi Так, по вашому, виходить? Вона виконае свою роль… Чоловiки будуть творити, керувати й даватимуть жiнкам щастя закохуватись у себе! Чому ж ви не сказали просто: вийти замiж? Хоробростi не стало? У, гидота! Як ви смiли так думати? Я скiльки разiв казала вам, щоб нiяких розмов про любов мiж нами не було, це умова нашого знайомства. Коли ви цiеi умови додержати не можете, то прошу надалi не приходити!

Вона стояла горда, схвильована й говорила, рубаючи кожне слово. Глибока образа бринiла в ii голосi – може, якраз тому, що Льова своею щирою порадою торкнувся бажання, що нишком мучило ii, розкрив таемницю немудроi мрii, що може прибирати в дiвочiй уявi найхимернiших форм.

– Яка вона прекрасна, – захоплено думав Льова.

Через марнiсть свого чуття до дiвчини вiн фатально почав зазнавати втiхи вiд приниження. А що його постiйне зринання iз соробкопiвського небуття в ту хвилину, коли Марта лишалась самотня, ii не могло не дратувати, то й крику та гдирання в iх розмовах, отже, й таемноi радостi для хлопця було досить. Отак Льова робився добровiльним козлом вiдпущення для Мартиного чорного настрою, послужливою метою для проявiв ii гнiву. Кiлька разiв траплялося, що дiвчина й справдi його вигонила; тодi Льова йшов сповнений гнiтущоi насолоди вiд цiлковитого знищення свого «я», вiд болiсноi образи, що нею жив якийсь час на самотi, потiм починав знову тужити за дiвчиною й знову з’являвся до неi в потрiбну хвилину.

Марта, зненацька заспокоiвшись, стомлено сiла й запитала:

– Та в кого ж, зрештою, закохатись?

Льовi й на одну навiть мить не спало на думку, що – закохайтесь у мене. Але вiн ураз пожвавiшав.

– О, Марто, нащо ви так кажете?.. Ви мали… багато нагод…

– Чекайте! Всi нагоди були нiкчемнi. Студентiв я виключаю, бо кiнчила вже профшколу. Цi хлопцi так, мiж наукою, хотять до речi десь там здобути й дiвчину. Це для них своерiдна, дуже приемна розвага, а головне – це закiнчити школу. Це цiлком законно, – засмiялась вона, – але й я iх теж цiлком законно виключаю. Письменники шукають заразом i матерiалу – це щонайменше гидко. Господарники надто бундючнi, молодi iнженери надто захопленi своiм фахом, планами, заводами… Бухгалтери, вчителi, адмiнiстратори – все це не те, не те… Бо менi хочеться, – сказала вона в пiдступi нудьги, – закохатись безтямно, так, як у романах колись писали… Я хочу так, як у романi!

Льова кивнув головою.

– Але й вiн мусить закохатись так само, – суворо додала вона. – Вiн мусить усе забути, покинути працю, знайомих, обов’язки, все, все! Забути все, почати щось нове, неповторне…

– Марто, як ви чудово говорите!..

Очi в Льови сяяли, вiн схилився, так нiби мав ось-ось упасти перед дiвчиною навколiшки.

– Повинна бути казка, – гарячково вела вона. – Розкриваеться завiса, i таке м’яке, м’яке свiтло… Виростають гаi, в них затишок, пухка трава… І тут рiчка. Ввечерi рiчка тиха, здаеться, пiдеш по нiй… А входиш все глибше, глибше, вода пiдiймаеться, стаеш легка, скидаеш iз себе всю вагу й пливеш… Ах, Льово, приведiть менi невiдомого лицаря!

– Але… як я довiдаюсь, хто от… хто присилае вам квiти?..

– Хiба обов’язково того самого?.. – задумливо промовила Марта.

Льова мовчки закурив i глибоко замислився, пальцями лiвоi руки нервово шарпаючи кiнчики бурцiв. Цi бурцi, дарма що рiденькi, на тлi голених облич сучасностi зразу вирiзняли хлопця, давали йому оригiнальне й примiтне лице. В них було щось старосвiтське, щось вiд минулих часiв, коли рослиннiсть на чоловiчому обличчi вважалась за ознаку мужностi, а коса становила неодмiнну прикмету жiночоi краси. А тепер, коли ножицi й бритва змiнили лице людськостi, бурцi можуть викликати тiльки здивування. Але Льова завiв бурцi на смак колишньоi своеi дружини, а потiм вони вже механiчно в нього залишились, хоч, прикрашений ними, вiн нагадував не так лева, як пуделя.

Мовчанку урвала дiвчина.

– Я вам, здаеться, дурниць наплела, – холодно сказала вона. – Ідiть додому.

– Я можу вас, Марто, познайомити… з одним своiм знайомим…

– Навiщо?.. Вибачте, Льово, я трохи ляжу, дуже стомилась… Що ж то за знайомий? – спитала вона, вмостившись на лiжковi.

– Це… один лiкар.

– Що за дивак! Та вiд лiкарiв же аптекою тхне? І потiм вiн почне мене лiкувати.

– Це такий лiкар, що… нiкого не лiкуе.

– Який же вiн лiкар?

– Учений, тобто професор, – пояснював Льова. – Нi, нi, вiн дуже молодий… Такий, як… я, – додав вiн, червонiючи. – Я забув, яка в нього спецiальнiсть… але вiн не лiкуе.

Дiвчина мовчала, заплющивши очi.

– Ми познайомились з ним на фронтi, в Червонiй Армii, – провадив Льова. – Отам йому довелося хоч-не-хоч лiкувати… а я був у нього за фельдшера…

– У вас спецiальностi одна вiд одноi краща! Ковбаси, фельдшер… Добре, хоч не ветеринарний!

– Не можна судити людину по спецiальностi! – болiсно скрикнув Льова i, засоромившись свого пориву, тихо додав: – Марто, я казав вам, ви знаете, що не те важить у людинi, що вона робить… Це варварський погляд, – сказав вiн i знову злякався. – Пробачте, я хотiв… сказати… що це помилково так дивитись на людину. Ви, може, образились, Марто, що я так говорю?

– Нi, нi, – мляво вiдповiла дiвчина, – кажiть, Льово, я вас охоче слухаю.

Льова радiсно ворухнувся.

– Ах, Марто, я можу багато сказати! Я не вважаю себе за розумного чи освiченого… навпаки, я от мало, дуже мало читаю, i менi iнодi боляче робиться, що я такий неук… Але я iнодi думаю, що не в науцi справа… Це зухвала думка, але я iнодi думаю так… Я дуже багато думаю, Марто, це, може, смiшно! Але кожен живе так, як може, – це сказав великий мудрець, глибше сказати не можна. Коли зрозумiти це, тодi все зрозумiеш… Кожен живе так, як може – як це правильно, Марто! І ви, i я теж, i вашi сусiди, i всi люди живуть так, як можуть… Інакше вони жити не можуть…

– Що ж робити? – спитала дiвчина. – Якось сумно у вас виходить, нiби свого життя не можна змiнити. Це ви погано надумали! Нi, вашу теорiю треба викинути, на неi нiхто не пристане.

– І хай! – палко пiдхопив Льова. – А все-таки всi жили й житимуть так, як можуть… І нiчого, Марто, в цьому нема сумного… Можливостi кожного величезнi… Великi люди, – це тi, що використали своi можливостi…

– Отже, кожен може бути великим! – засмiялась Марта.

– Кожен, Марто! Хiба ви не почуваете хвилинами, що здатнi на щось велике? Тiльки не знаете, на що саме… Вся рiч у тiм, щоб знати себе, а знати себе найважче… життя вiдхиляе думки вiд самого себе… А ви, Марто, це цiлий свiт, великий свiтлий свiт… І так кожен, Марто… Те, що ми бачимо й чуемо в людинi, – це тiльки крихти… може, навiть найгiрше з того, що е в людинi… Через те й не можна судити людину по тому, де вона служить… Ви от дiловодка, чи реестраторка, чи машинiстка – хiба це важливо? Це для статистики, для вашого завiдувача, а для свiту ви новий, радiсний свiт…

– Ваша теорiя з сумноi обертаеться на веселу! Почувати себе цiлим свiтом – вiд цього нiхто не вiдмовиться… – сказала дiвчина. – Але свiт цей, Льово, ефемерний. Вiн годиться тiльки для своеi кiмнати, щоб мрiяти перед квiтками… невiдомого лицаря! Ах, я не можу забути, якi холоднi тi хризантеми!

– Але тепло вашоi душi зiгрiе iх, – запевнив Льова. – Душi, Марто! Нi, не думайте, що я якийсь… iдеалiст, як кажуть… але що з того, що душа – якийсь комплекс рефлексiв, коли ви ii в собi почуваете? Що з того, що звук е коливання повiтря, коли ви слухаете музику? Це порожнi слова, Марто, вони нiчого не пояснюють… Це страшна брехня… вибачте, я хотiв сказати, що це неправда, – додав вiн, збентежившись.

А що дiвчина не вiдповiла нiчого, вiн знову почав:

– Над людиною, Марто, багато що тяжить… У кожнiй людинi багато минулого… забобонiв… Вона вся в рамцях… iнодi в дуже широких, а все-таки в рамцях. Родина – це маленькi рамцi, потiм товариство, професiя, нацiя, клас… І коли людина скидае цi рамцi, тодi вона робиться чиста… вона з намальованоi картини робиться людиною…

Вiн глянув на дiвчину, що лежала, сплющивши очi, i на якусь коротеньку мить спинився. За цей момент тонка, ледве помiтна посмiшка щастя перетворила геть його обличчя: воно випросталось, очi його зайнялись глибоким, звiльненим вогнем, що нагадував фосфоресценцiю моря. Вiн стиснув руки й сказав майже пошепки:

– Ви не знаете своеi сили, Марто!.. А я ii почуваю… Вiд вас пашить теплом, ви – огнище щастя. Замерзлi, понiвеченi, затужавiлi приходять до вас i простягають руки… Скидають свое щоденне ярмо й приходять до вас… Марто, вiдчуйте свою силу й дайте iншим вiдчути ii.

Ви – цариця землi, все, що ви бачите, належить вам!

– Покиньте, Льово, – мляво сказала вона. – Я одержую шiстдесят карбованцiв на мiсяць.

– Все, все! – шепотiв вiн у екстазi. – Вам тiльки здаеться, що не належить, а насправдi належить, Марто… Ви не знаете своеi сили! А це знае… моя… любов…

Льова через велику силу вимовив останне речення й вiдразу знiтився пiсля збудження, його довга постать раптом осiла на стiльцi, зiбгавшись i зщулившись.

– Не женiть мене, Марто, – благально промовив вiн.

– Я вас не жену, – вiдповiла вона. – Але йдiть уже додому, ви дуже хвилюетесь.

Вiн покiрно одяг кожушанку й узяв у руки шапку. Потiм несмiливо запитав:

– А можна… познайомити вас… я казав…

– Знайомте, – байдуже промовила дiвчина, пiдводячись. – Знайомте, Льово, хай буде ще на знайомого бiльше. Оце книжка? Ідiть, я читатиму.

Вiн мовчки вклонився й вийшов. Обережно й тихо, як завжди, причинив за собою вихiднi дверi, а на ганку спинився, замислившись. Дрiбний снiжок, що з вечора почав падати, вмить запорошив його постать, танучи на бурцях та борiдцi. Ця висока негнуча постать постояла трохи й довгими кроками потiм рушила з подвiр’я на вулицю.

Жив Льова на мало вiдомiй ширшому загаловi киян Арсенальнiй вулицi, яку не так-то й легко знайти в печерських нетрях i яку всi мають нахил плутати з вулицею Арсеналу, що тягнеться на пiвдень вiд славного в iсторii революцii заводу. Але яка вулиця Арсеналу широка й довга, така вузька та куца Арсенальна вулиця, що складаеться раптом iз двох кварталiв одноповерхових будинкiв з доконечними палiсадниками й силою котiв та собак. Що живуть тут винятково робiтники, поденщицi, пралi, бендюжники та чорнороби, якi зранку всi розходяться на працю, то вдень кiлькiсна перевага отих свiйських тварин над людьми стае цiлком очевидна. За невисокими парканами в глибу подвiр’я туляться мазанки сiльського типу, передiленi на кухню та кiмнату, де господиня обов’язково витре фартухом стiльця перед тим, як запросить гостя сiдати. Нiзвiдки мiсто не здаеться таким далеким, як iз цього мiського закутку, i треба бути напрочуд байдужим чи, може, до краю в собi зосередкованим, щоб з доброi волi в цiй глушi оселитись.

Історiя Льови з бурцями може бути за приклад зовсiм непристойного впливу особистих моментiв на людське життя. Народившись у тому ж таки Каневi вiд батька-фельдшера, вiн теж на фельдшера вивчився, потрапив на рiк до царського вiйська, звiдки 1917 року повернувся додому, вiдбув, незважаючи на несприятливi зовнiшнi обставини, палкий роман iз прекрасною дочкою канiвського касира, яка кiнчила чотири класи гiмназii, одружився нею i щасливо осiвся неподалiк рiдного села за волосного фельдшера. Тепер життя його обiцяло бути прямою лiнiею, до глибокоi старостi скрашеною жвавiстю його вдачi, простотою звичаiв та свiдомiстю своiх фельдшерських обов’язкiв. Але наприкiнцi року 1919 частина Червоноi Армii, проходячи селом, змобiлiзувала його до своiх потреб, вирвавши таким способом лiкпома Роттера iз родинного кубла, розлучивши його таким чином iз коханою дружиною, тiльки пiвтора року як спiзнаною, i прилучивши його таким робом до революцiйноi боротьби. На фронтi вiн лишився веселий, лагiдний, обов’язки своi виконував якнайчеснiше, але потай мрiяв i тужив за своею любою дружиною, яку на вiддалi починав просто-таки божествити. На самотi вiн створював цiлий культ цiеi жiнки, довгими годинами вночi захоплено мiркував про майбутню з нею зустрiч i нишком перечитував ii коротенькi листи.

Але ось через якихось пiвроку надiйшов вiд неi лист дуже довгий. У ньому касирова дочка писала, що фельдшер Роттер зав’язав ii молодий вiк, що вiн замкнув ii в чотирьох стiнах на селi, що вiн занапастив ii юнiсть, зрадницьки звiв ii, що вона нiколи не кохала його, що в неi е всякi пориви й вищi потреби й що нарештi знайшовся великодушний чоловiк, який зняв полуду з ii очей i спобiг цим ii любовi до скону. Отже, вона iде з тим надзвичайним чоловiком у широкий свiт, а йому наприкiнцi посилае прокляття за пропащий час свого життя.

Лист цей Льову, тодi 23-рiчного молодика, бiльше нiж здивував: вiн його приголомшив, зруйнував i знищив. Фельдшер Роттер анiчогiсiнько не мiг уторопати! Передусiм дружина за весь час шлюбного iхнього життя не виявляла найменшого незадоволення зi свого побуту чи його особи – навпаки, була до нього вельми нiжною, життя на селi ii, здавалось, цiлком улаштувало, сiльська iнтелiгенцiя була iй нiби достатнiм колом, де вона сяяла – i раптом, раптом! Раптом Льова дiзнав, що то е несподiванка. По-друге, вiн не мiг припускати, що дружина його здiбна на такий високий, витончений стиль iз прокляттям наприкiнцi, i тiльки багато пiзнiше дiйшов висновку, що лист цей був писаний пiд диктуру того невiдомого й незрiвняного чоловiка, що взявся звiдкись i розбуркав у його дружинi високi пориви. Хто це був, Льова так i не довiдався, бо коли згодом через рiк дружина прийшла до нього iз слiзьми й запевненнями, що той винятковий чоловiк просто ошукав ii i покинув напризволяще, фельдшер Роттер не схотiв з нею розмовляти й жорстоко вигнав ii у нападi несвiтського гнiву, якого сам злякався. Ще через рiк бiдолашна канiвська красуня з усiма своiми поривами, болями й прикростями померла з висипного тифу.

Власне, нi ii поява у виглядi стародавньоi блудницi, нi передчасна смерть не справили вже на Льову великого враження – самого листа йому було досить. Це була страшна душевна катастрофа, абсолютне й незрозумiле спустошення його iстоти, тим бiльше дивне, що военнi обставини загалом не сприяють поглибленню особистих переживань, а зокрема у справах кохання роблять людей вельми легковажними. Хоч як там, а лiкпом Роттер вiд дружининоi зради дiстав сильну моральну контузiю, що поклала невиводнi слiди на все його дальше життя. Зненацька вiн почав виявляти на фронтi дивовижну хоробрiсть, пояснену вiд товаришiв звичкою до бойових обставин. Перед ним розгорнулися широкi перспективи в адмiнiстративно-лiкарськiй галузi, але висуватись вiн рiшуче вiдмовився. Лишившись на людях тим самим славним i лагiдним хлопцем, вiн наодинцi щораз глибше поринав у самоспоглядання, дедалi бiльше замикаючись i зосереджуючись у собi. Через своерiдну аберацiю внутрiшнього зору лiкпомовi уявлялось, що вiн чимраз вище пiдноситься над людьми, хоч насправдi вiн провалився в одну з душевних ковбань, яку легко спiткати на життевому льодi. В заслiпленнi йому здавалось, що з нього спадають якiсь пута, що вiн очищаеться й звiльняеться вiд тисячолiтнiх забобонiв людськостi та вступае до чистого, незацiкавленого сприймання життя, до безстрасного його поцiнування. Навкруги зрушувались пiдвалини, розв’язувались страшнi противенства, розлягались могутнi громи прийдешнього, i в цьому первiсному хаосi нового життя, серед кровi й буяння, запалу й жаху, у вирi неповторних подiй такий собi Льова Роттер затайливо, крадькома, чужий усьому й усiм, простував своею власною тропою, уперто длубаючись у чудернацьких думках, що невпинно в ньому плодились.

У цiм йому допомогли, звiсно, старi книжки, що вiн споживав уривками гулящого часу – книжки людськоi мудростi, на цигарки тодi драноi, отi запорошенi й пожовклi твори, де розум людський силкувався все з’ясувати й збагнути, споруджуючи в суперечливих думках вiчнi пам’ятки своеi спраги й неспокою. Фельдшер побожно перетрушував оцю ветош, на смiтник життя тодi спроваджену, ба почав навiть занотовувати виблиски свого власного мислення, поставивши за motto на зшитковi своiх дум слова з Серена Кiркегора: «…хто найщасливiший, як не найнещаснiший, i хто найнещаснiший, як не найщасливiший, i що таке життя, як не безумство, i вiра, як не божевiлля, i надiя, як не загайка вдару на ешафотi, i кохання, як не штих у рану»…

І треба визнати, що це речення було непоганим вступом до його мiркувань, що виглядали приблизно так:

«Хто ж найдужчий? Той, хто живучи, переборов у собi життя».

«Життевi радощi можна порiвняти зi шматком поганенького сала у великiй пастцi страждання».

«Наше народження е бiль, а смерть – мука. Жалюгiдне те, що мiститься мiж цими бiгунами».

І нiколи нiкому вiн своiх поглядiв не висловлював, нi афоризмiв своiх не читав, хоч не раз поривало його вiдкритися iз досягненням душi комусь iз товариських хлопцiв, яких на фронтi було чимало. Та наперед знаючи, що його навряд чи зрозумiють у тих обставинах, Льова мовчки зберiгав i збагачував свою таемницю, сам собi егоiстично втiшаючись скарбами душного й похмурого пiдземелля своiх розумувань. Змовчав вiн i перед молодим лiкарем Юрiем Славенком, що потрапив, вiдiрваний вiд наукових студiй, до iхньоi частини на польський фронт 1920 року, i з яким у Льови нав’язались щось нiби дружнi стосунки – найбiльше через те, що лiкпом брав на себе всю найважчу й найнебезпечнiшу роботу в лiнii вогню. Та стосунки цi хутко й урвалися, коли по скiнченнi вiйни тов. Славенко негайно вернувся до безпосередньоi своеi працi в лабораторii при Киiвському медiнститутi, а лiкпом Роттер, нарештi демобiлiзувавшись, вирiшив ще глибше вiддатись працi в лабораторii при своiй власнiй особi.

Що, за Льовиною теорiею, спосiб i мiсце життя нiчогiсiнько не важили, то вiн перебрав з 1920 року якийсь десяток мiст та професiй, аж поки 1927 року не прибув до Киева на працю в ковбасному вiддiлi одноi з безлiчi соробкопiвських крамниць. На цей час з нього вже цiлком виробився лагiдний аскет, що зрозумiв життя i простив людям, геть вiдмовившись вiд думки iх виправляти – тобто найпристойнiший з усiх можливих аскетичних типiв. Так вiн i провадив би у вищiм супокоi свое непомiтне iснування, коли б не зустрiв був якось батькового приятеля, вчителя канiвського, що потiм того незабаром помер, вiдiгравши в Льовиному життi фатальну роль: через нього-бо мудрець спiзнався з його дочкою, дiвчиною Мартою, колись пустотливим пiдлiтком, i закохався в неi так, як може закохатись людина, далека вiд людей та життя i винятково свiтовими проблемами заклопотана, – раптом, безглуздо й безнадiйно.

Так просто в його життi сталася друга катастрофа, друга моральна контузiя, що знову його спустошила й заперечила.

Льова вертав додому вельми збентежений. Що Юрiя Славенка треба доконче познайомити з Мартою, це здавалось йому доведеним без доказiв. «Вiн цiкавий, розумний, вона може в нього закохатисяя», – думав вiн. І за мить його обпадали страшнi сумнiви. Проект обертався в нiсенiтницю, у хворе уявлення. Може, вчений взагалi не схоче з ним знатися? Так нi ж, вони здибалися разiв зо три за цей час, i той навiть заходити запрошував! От вiн i зайде… «У всякому разi, треба спробувати, у всякому разi», – переконував себе Льова. Вiн тремтiв вiд хвилювання. Власне, вчений був у нього единий знайомий, якого вiн без сорому мiг рекомендувати дiвчинi. Ах, чого вiн вчасно не подбав, щоб мати таких цiкавих чоловiкiв хоч душ зо три! А так йому лишалося тiльки покласти всi надii на одного. І вiн надiявся! «Це треба зробити, це обов’язково», – мiркував вiн.

Поки Льова, отак розважаючи, iшов iз Жилянськоi вулицi на Арсенальну, мiж якими вiдстань могла бути солiдним доказом глибини й сили його чуття, Марта якийсь час сидiла теж замислена коло теплоi грубки. Потiм раптом обернулась i постукала кулаком у стiну – це було звичайне хатне гасло для ii сусiда-кооператора, який невдовзi й з’явився на порозi.

– Хоч ви, Давиде Семеновичу, розкажiть щось цiкаве, – плаксиво озвалася до нього дiвчина.

– Хе, хе, – закректав кооператор, заходячи, – я, знаете, всiда готов, всiда готов!




Прекрасна сирена Ірена


Лiтня жiнка в чорнiй сукнi, суха й висока, на вигляд дуже старовинна – дружина вiдомою терапевта, професора Маркевича, тихо пiдiйшла до дверей доччиноi кiмнати й постукала.

– Ирен, к тебе можно? – пiвголосом спитала вона, вiдхиляючи до кiмнати дверi.

Тиша в помешканнi була майже абсолютна. Прийом у професора кiнчався, та й кабiнет його мiстився зразу коло парадних дверей, у протилежному кiнцi до iдальнi, де горiла лампа пiд широким матерчатим абажуром, що давав свiтло тiльки на стiл i вузьку просторiнь коло нього. Дубовi стiльцi попiд стiною здавалися темними кам’яними, картини, копii з Айвазовського, ледве яснiли у золочених рамах, повiшених за принципом симетрii, а довгий годинник червоного дерева з величезним вагадлом м’яко цокав до пари застиглому свiтлу над столом.

– Заходи, – вiдповiла дочка.

Тодi Марiя Миколаiвна переступила порiг i зразу ж причинила за собою дверi, щоб не вихолоджувати доччиного покою, де температура завжди була на п’ять ступнiв вища, нiж у цiлому помешканнi. Ірен любила тепло, власне, органiчно не могла терпiти холоду, тим-то для ii грубки встановлено спецiальну норму палива.

Ірен пiвлежала на софцi й читала, не пiдводячи вiд книжки очей. Мати сiла поруч i промовила по-росiйськи:

– Вже незабаром сьома…

– Ну? – спитала Ірен, дочитуючи речення.

– І сьогоднi четвер…

– Так. Знаю, – сказала Ірен, вiдсуваючи книжку. – Мамо, ти хвилюешся бiльш за мене!

– Ну, – улесливо промовила маги. – Але мене це трохи дивуе… Вiн бувае в нас уже пiвроку… Я знаю, що ти… проти нього нiчого не маеш, власне, вiн прекрасна партiя, показний iз себе, на становищi, з безперечним майбутнiм…

– Знаю, – урвала Ірен. – Про це ми з тобою вже говорили.

– Вибач, Іро, але я не розумiю цiеi повiльностi! В наш час це робиться швидше…

– Ну? – спитала Ірен.

– І я боюсь, що щось станеться… Не забувай, що вас уважають за наречених, з цим ми повиннi рахуватись. А той четвер вiн не приходив зовсiм…

– У нього було засiдання, – поволi вiдповiла дочка. – А в суботу ми були з ним у театрi, коли тебе це цiкавить…

Марiя Миколаiвна неймовiрливо похитала головою.

– Не забувай, що тобi вже двадцять дев’ять…

– Справа в тiм, мамо, – сказала Ірен рiзко, – що вiн працюе зараз над великою роботою. Вiн мусить ii спокiйно закiнчити. В цiй роботi його майбутне, про яке ти казала… Якщо я напосiдатиму, то можу тiльки вiдштовхнути його. Знаеш цих учених – для них робота передусiм, на це треба зважати. Я мушу тепер же показати йому, що можу пiдтримати його, поступитись до певноi мiри собою, своiми iнтересами. А коли вiн роботу закiнчить…

– Це, може, через рiк буде…

– Хоч i через два! Яка ти примiтивна, мамо!

– Я бажаю тобi добра… І потiм помешкання… Цей об’еднаний житлокооп конче хоче нас ущiльнити. Кiмната, яку ми призначали Юрiю Олександровичу, пiд загрозою… Може, запропонувати йому перебратися до нас тим часом?

– Кiмнату тим часом можна заселити якоюсь родичкою чи кимсь iншим, – вiдповiла Ірен. – І до цих розмов бiльше не повертатись.

Марiя Миколаiвна пiдвелася.

– Не гнiвайся, Ірен! Ти знаеш, що я пережила пiд час твого першого замiжжя. Я не можу тепер не турбуватись…

І вона вийшла накривати чай.

Ірен закурила й сiла. Сьогоднi вона вирiшила не перевдягатися. Синя шевйотова спiдниця й бiла англiйська кофточка надають ii постатi стрункостi й iнтимностi. Пофарбоване в ясно-рудуватий колiр волосся хай лишиться трохи розкуйовджене – така недбалiсть посвiдчить за простоту й товариськiсть взаемин. Треба тiльки напахтитися тонко i рiзко, бо пахощi пiдкреслюють тiло, стелють до нього непереможно принадний шлях. Вони створюють безпосереднiй, сливе духовний, але любосний зв’язок мiж тiлом, що вилучае iх, i тiлом, що вдихуе, оповивають чуття м’якими й теплими маревами, дають спiзнати любовну мрiю, як виточену й далеку реальнiсть.

Вона засвiтила лампу при туалетi з потрiйним дзеркалом, а лампу над софкою зразу ж погасила. Ради вигоди й зручностi в ii кiмнатi коло кожноi меблi, що могла бути ввечерi потрiбна, в тiй чи тiй формi прироблено електричну лампку – коло софки, туалету, дзеркальноi шафи, лiжка, закритого параваном у схiднi розводи, не згадуючи вже за висячу лампу в формi блiдо-рожевого лiхтаря; та Ірен нiколи не дозволяла двом лампам заразом горiти, бо на повну мiру перебрала вiд матерi крайню ощадливiсть, вiдповiдно перевтiливши ii в приемну акуратнiсть. Затишний i теплий порядок був у ii хатi, де вона сама й прибирала, попiл з ii цигарки нiколи не падав iнде, крiм мушлi-попiльницi, навiть панувала якась внутрiшня стрункiсть у безладдi на етажерцi з бездiллям, де стояла дрiбна старовина, навiть маленькi хiнськi бовванцi та чудернацькi гiндуськi божества. Поруч на спецiальному столику вишикувано тринадцятеро бiлих слонiв: вiд чималого, з дециметр заввишки, й кiнчаючи крихiтним, як пiвмiзинця.

– От i все гаразд, – подумала Ірен, пильно оглянувши себе з дзеркало.

На тридцятому роцi свого життя, завдяки високiй органiзованостi своеi вдачi, завдяки розважливостi, що керувала, не ушкоджаючи, ii чималими жiночими пристрастями, вона була в розцвiтi своеi принади. Через три-п’ять рокiв вона неминуче мусила погладшати, але зараз повнота була iй тiльки за окрасу. Починала свою молодiсть Ірен iз сентиментальноi, гарнюньоi й випещеноi панночки, закоханоi в ставного пiдпоручника й зарученоi з ним за всiма приписами релiгii та звичаiв. І коли року 1919 пiдпоручник цей мусив забиратися з добровольчим вiйськом десь далi вiд нареченоi i украiнськоi землi, Ірен заприсяглася не бувати в жодному товариствi, не знати жодних розваг, не знати посмiшки, аж поки вiн не повернеться. Цiлий рiк вона витримала цю страшну обiтницю, противну основним нахилам ii темпераменту, а потiм за якийсь тиждень зiйшлася з одним здоровим i хитромудрим хлопцем, який, без певного минулого, але з цiлком певними намiрами, взявся працювати в постачаннi. Ірен промандрувала з ним два роки по всяких усюдах, по селах i мiстах, де кидано ii коханця, що тримав свою милу, не гребуючи способами, в теплi й великих на той час достатках. Коли ж кiнець кiнцем цього пройду розстрiляно з вироку ревтрибуналу, Ірен не вельми за ним пошкодувала – кочове життя iй обридло й однаково не показувало надалi перспектив, тож i визнала вона за вчасне й доречне знову пристати до батькiвського дому, голодного й холодного за вiйськового комунiзму, а тепер збадьорiлого й пiдлатаного в перших подихах непу.

Прикрих спогадiв про це мандрiвництво в Ірен не лишилося; свiй вчинок вона цiлком виправдувала молодiстю та обставинами й була навiть певна, що теж вiддала данину революцii. Незважаючи на всi пригоди, вона вернулась зрiвноваженою, досвiдченою жiнкою, що тiльки зовнi зберегла подiбнiсть iз колишньою ажурною панною. Пригоди вплинули на неi позитивно, вони розвинули ii й усталили, а разом з тим вона й репутацii своеi не втратила, бо мати зумiла зберегти доччину таемницю, прикривши ii правдоподiбною версiею про гостювання в тiтки аж у Сибiру, де, казала вона, не почувалось голоду й молодiй дiвчинi безпечнiше було прожити лихолiття. Ірен дуже легко могла пiдтримувати цю казку, бо хвилi постачання носили ii i по Сибiру. Навiть батько ii, професор, якого мати на поводку водила, не мiг би точно вiдповiсти, що саме було цi три роки з його любою Ірою. А в iнтимних розмовах з матiр’ю вся ця iсторiя фiгурувала пiд делiкатною назвою «першого замiжжя».

По тiм того ще одна пригода трапилася Ірен, але про неi й сама мати тiльки невиразно могла здогадуватись. У кiмнатi, що тепер призначалась Юрiевi Олександровичу Славенку, жив рокiв зо два тому якийсь медик-студент. Згодом вiн вибрався.

Тим часом професор Маркевич вiдпустив останнього хворого, скинув халата й востанне вимив руки. Потiм узяв зi столу слухову трубку, машинально поклав ii в жилетну кишеню, лишивши розкидом на столi шматки паперу, картки, де записував хворих, та з пiвдесятка олiвцiв, якими писав рецепти, i пiдiйшов до шереги украiнлiсiвських засклених шаф, що стояли з книжками попiд стiною. Тут вiн постояв iз хвилину, замислившись, але зрештою махнув рукою i весело вийшов з кабiнету.

У передвiтальнi покоiвка пiдтирала пiсля пацiентiв пiдлогу, i професор, iдучи, озвався до неi:

– Ну що, кiнчили, Пелагее? Чудово!

В iдальнi вже кипiв i булькав самовар. Ірен вийшла зi своеi кiмнати i розставляла на столi чайне накриття, бо за звичаем професорського дому вечiрнiй час був у обов’язках молодоi господинi.

– Добривечiр, моi любi! – сказав професор, сяючи. – Моi хорошi! Як ся маемо, га? Чудово, чудово!

Вiн поцiлував руку дружинi, що поцiлувала його в голову, i навпаки – руку йому поцiлувала дочка, а вiн ii в скроню. Це теж був обов’язковий ритуал, що повторювався щоразу, вранцi й увечерi, коли професор з’являвся в родинному колi.

Але вiн ще пригорнув дочку до себе й знову захоплено спитав:

– Як ся маемо, Ірусю? Мое ти серденько! О, ти виглядаеш чудово!

Старший син його загинув ще на iмперiалiстичнiй вiйнi, другий син, захопившись iдеею поновлення Росii, був забитий пiд Киевом 1919 року, i тепер дочка лишилась единим нащадком професора, единою метою його батькiвського захоплення.

– Дякую, тату, – вiдповiла Ірен.

– Ну, чаю, чаю! – скрикнув професор. – Ірусь, усе на мiсцi?

Чай був улюбленим напоем професора i, власне, единою його розвагою. Обiдати йому за справами доводилось завжди похапцем, а ввечерi вiн мiг порозкошувати коло столу, випиваючи, як правило, чотири склянки чаю, до того ж конче гарячого – для цього на тацi стояв чепурний кошик з десятком вуглин, якi й пiдкидалось щипцями в самовар, щоб пiдтримати його в станi кипiння.

– Зараз прийде Юрiй Олександрович, – озвалася мати. – Зачекай, Степане Григоровичу, хвилину…

– Юрiй Олександрович? О, давно не бачив! Чудовий розмовник… – сказав професор. – Що за голова! Блискучий розум! Але… Ірусю, золотко мое, доглянь самовара, щоб не прохолов!

Справдi за якусь хвилину пролунав дзвiнок, i з’явився Юрiй Олександрович Славенко – високий чорнявий молодик, рiвно зачiсаний, з довгастим енергiйним обличчям. Вiн привiтався, поцiлував жiнкам руки, а професорову руку мiцно потиснув.

– О, силач, – скрикнув Степан Григорович. – Чудово, зараз питимемо чай! Сiдайте, прошу вас.

– Чай у вашому домi, професоре, стоiть поза всякою конкуренцiею, – сказав Славенко. – Вiн незрiвняний своiм ароматом i прозорiстю. Безперечно, господиня знае секрет, – додав вiн, глянувши на Ірен. – Вдома я про такий чай не можу навiть мрiяти… Моя «рабиня» частуе мене таким пiйлом, вiд якого, зрештою, можна дiстати перекруту кишкового.

– Ха, ха, ха! – засмiявся професор. – Та, мабуть, ще й холодним!

– Це невигода холостяцького життя, – зауважила мати.

– Мамо, присунь менi цукор, – з притиском сказала Ірен. – Прошу, Юрiю Олександровичу.

– Дякую, – промовив той, беручи склянку. – А надто зараз я не вiдмовлюсь вiд склянки гарного чаю. У мене справдi в горлi пересохло…

– Ви пiсля лекцii? – спитала Ірен. – Прошу, тато!

– Ірусь, ти молодець у мене! – сказав професор.

– Нi, де там! – вiдповiв Славенко. – Власне, я таки з лекцii, але уявiть собi, з лекцii украiнiзацii!

– Невже? – здивовано скрикнув професор.

– Яке безглуздя! – сказала мати. – Це ж заважае вашiй роботi!

– Уже три мiсяцi, – сказав Славенко.

– Не заздрю вам, – сказала Ірен.

– Я сам собi не заздрю, – смiючись, промовив Славенко. – Але що поробиш! Я пiдходжу до цiеi справи цiлком розумово. Треба ж було колись вивчати полiтграмоту, яка, звичайно, i для мене особисто, i для бiологiчноi хiмii абсолютно не потрiбна! Тепер украiнська мова, i я не певен, чи задля громадськоi користi нам не доведеться колись вивчати, наприклад, куховарськоi справи…

– Коли всi куховарки керуватимуть державою, – сказала Ірен.

– Атож, ви цiлком мене зрозумiли. Проблема куховарки стоiть у нас дуже гостро. Зрештою, зовсiм природна рiч – живемо ми неминуче в певних обставинах, i цим обставинам мусимо щось сплачувати…

– Марусю, – раптом звернувся професор до дружини. – Я забув тобi, серденько, сказати: на нас близько тисячi карбованцiв прибуткового податку наклали!

– То це треба негайно опротестувати, – пiвголосом промовила вона.

– Я не маю найменшого сумнiву, – вiв далi Славенко, – що найближчого часу, принаймнi в науковiй галузi, мовна проблема буде радикально розв’язана. Це дуже дивно, але мусимо визнати, що пiсля кiлькох столiть розвою, зараз для нас, учених, середньовiччя з единою латинською мовою е поступовий iдеал! Звичайно, ми повиннi прагнути до новоi, простоi i сконденсованоi мови, яка вiдповiдала б нашим розумовим потребам. Сучаснi мови, в тому числi й наша росiйська, занадто зiпсованi лiтературою, занадто переобтяженi синонiмами, не припущенними в науковiй роботi. Есперанто мене дуже цiкавить, i я вже добре засвоiв його… заразом з украiнською мовою.

– Я проти есперанто, – заявив професор. – Ірусь, ще скляночку!

– Але це, зрештою, неможливе, професоре! Ви повиннi мене зрозумiти. У своiй галузi я майже нiчого не маю росiйською мовою. Я мусив вивчати нiмецьку, англiйську й французьку. Торiк на замовлення шовкотреста я опрацьовував деякi питання iз шовкiвництва i мусив вивчати ще й iталiйську.

– Ви бачите, як нас душать, – сказала мати. – Тисячу карбованцiв податку! Тисячу карбованцiв!

Юрiй Олександрович ввiчливо посмiхнувся.

– Так, це велика прикрiсть, – промовив вiн до матерi. – Ще бiльша, може, прикрiсть те, що певна матерiальна забезпеченiсть зробилася в нас вiд’емною прикметою. Маючи якихось зайвих п’ятсот карбованцiв, здобутих до того ж чесною працею, починаеш незручно себе почувати, починаеш таiтися з цим своiм невеличким достатком… Ми ще не вижили психологii вiйськового комунiзму, ми одягаемося, наприклад, гiрше, нiж могли б одягатися, силкуемося якнайскромнiше встаткуватися i щороку прибiднюемося. Пристойне вбрання вважаеться в нас за непристойну розкiш, i я знаю багатьох, хто й досi ще не вилiз iз жахливоi толстовки…

– Бо кожен ледар мае право крикнути тобi: то непман! – сказала мати.

– В соцiалiстичнiй краiнi пануе психологiя жебракiв, – зауважила Ірен.

– Ви хочете щось сказати, професоре? – спитав Славенко.

– Та дивiться, ваш чай уже зовсiм прохолов!

Пiсля першоi склянки, швидко випитоi, професор робив перепочинок, копирсався в зубах, посмiхався, бурмотiв «чудово» й переходив у грайливий настрiй.

– І все-таки, незважаючи на всi оцi прикростi нашоi доби, – вiв Славенко, – я мушу категорично висловитися за неi.

– Вiн хоче потрапити до мiськради, – скрикнув, смiючись, професор.

– Татко, не пустуй! – з докором мовила Ірен.

– Ви помиляетеся, професоре, – вiдповiв Славенко, – громадськi навантаження я теж залiчую до великих прикростiв нашоi доби. Але я бачу i ii незрiвняннi прикмети. Доба так званоi диктатури пролетарiату е, насправдi, доба боротьби розуму за абсолютну першiсть.

Вiн на мить спинився, немов даючи усвiдомити враження вiд своiх слiв, а потiм заговорив трохи мiцнiшим голосом з неприемними нотками самовпевненостi, – тим голосом, яким читав лекцii студентам.

– І коли це зрозумiти, тодi в iншому свiтлi стане перед вами справа хоч би з тим самим достатком. Влада речi над людиною – це найганебнiша влада, найбiльша перешкода до перемоги розуму. Щоб побороти ii, треба було рiч скомпрометувати, принизити достаток у психологii цiлого громадянства. І коли зараз, купуючи нове вбрання, ви не почуваете вже чистоi радостi, коли ваше чуття вiд придбання речi вже подвоене, то це е перший удар по вiковiчнiй владi матерiального. Їi треба зруйнувати. Люднiсть загине, якщо iй не пощастить сконцентрувати всi своi сили у вищих, розумових сферах дiяльностi. Нова людина буде байдужа до кольору вбрання й до смаку iжi, та зате знатиме смак розумовоi радостi. Новий побут полягатиме в суворому спрощеннi всiх матерiальних та чуттевих потреб. Тут досить буде статистики й розподiлу. Людина втратить до них iнтерес, бо зiйде на вищий поверх свого iснування. Вона бiльше буде жити духовним i менше матерiальним – от у чiм я вбачаю справжнiй поступ людськостi, що пiдлягае невблаганному економiчному рушiевi. Земна людськiсть зростае, i кожного нового зайду на землi треба нагодувати, одягти й узути. Зрiст людностi й обмеженiсть ресурсiв нашоi планети – оцi два чинники об’ективно ведуть нас до перемоги розуму, чи, як кажуть тепер, до комунiзму…

– Степане Григоровичу, хоч би гостя посоромився! – скрикнула стара професорова.

Славетний терапевт, що до нього лiкуватись iздили з усього Союзу, в нападi безпосередньоi радостi влучив дружинi хлiбною кулькою просто в нiс.

– Ха, ха, ха! – засмiявся вiн. – Ірусько, серденько, цукру менi!

– Так iз вас завзятий комунiст? – лагiдно запитала Ірен, подаючи цукор.

– Атож, – вiдповiв Славенко, – я почуваю себе цiлком пристосованим до життя в комунiстичнiй громадi. На жаль, це справа дуже далекого майбутнього, хоч подих його вже зараз почуваеться. Передусiм до розумових iнтересiв покликано широкi маси, якi жили досi нiкчемним тваринним побутом; науку звiльнено вiд усяких iдеалiстичних забобонiв, поставлено iй виразну й високу мету – безпосередньо служити людям у боротьбi з природою. Вiд цього, правда, потерпiли деякi псевдонауки, як от iсторiя лiтератури й iншi, до неi подiбнi, якi зведено на другорядну ролю супроти точних наук, що творять реальнi й пожиточнi цiнностi. Я, зрештою, навiть не розумiю, як взагалi лiтература – розумiю тут лiтературу не наукову, – могла стати об’ектом дослiдження. Щоправда, – звернувся вiн до Ірен, – ви тут зо мною не погодитесь: ви читаете белетристику, любите мистецтво.

– Атож, тут маемо трохи рiзнi смаки, – посмiхнулась Ірен.

– Але Ірен не так багато й читае, – зауважила мати.

– Я це цiлком розумiю i, коли хочете, виправдую, – сказав Славенко.

– А лiтератори нашi пищать, – сказав професор, беручи улюблене тiстечко «наполеон». – У мене лiкуеться один вiд виразки шлунковоi, чудовий хлопець, так каже, що заiдае iх… якесь замовлення заiдае…

– Причина розпачу, що охопив, скiльки вiдомо менi, найкращих представникiв лiтератури, – сказав Славенко, – полягае в тому, що лiтература й мистецтво взагалi не спроможнi вже своiми способами виконувати соцiальне замовлення…

– Атож, вiн так i сказав: соцiальне замовлення! – скрикнув професор.

– Соцiальне замовлення, тобто вiдбивати дух нашоi доби, – провадив Славенко, злегка вклонившися професоровi. – Його може виконати тiльки наука. Зрештою, мистецтво повстало, як наслiдок нерозумiння природи й життя; це нерозумiння митець переносить, не розв’язуючи, в художнiй твiр, дiстаючи в цьому iлюзорне заспокоення, якого зазнають i тi, хто в тiй чи тiй формi цей твiр сприймае. Вiдтворити нерозумiння, а не знищити його – от, противно науцi, основна прикмета мистецтва. Звичайно, воно промовляе ще до нашоi вiдсталостi, до нашоi неорганiзованостi, що ми взяли в спадок вiд минулоi пiвкультури i що в нас цiлком зрозумiла й виправдана, як я й казав вам, Ірен… Але це в нас, iнтелiгентах, що мусили перетравити так звану буржуазну цивiлiзацiю, яка суттю своею е тiльки переходовий ступiнь до справжньоi цивiлiзацii. І зовсiм не зрозумiла рiч, коли дехто пiдтримуе теорiю нового мистецтва, мистецтва для робiтничого класу…

– Ах, цi письменники надзвичайно нудно пишуть, – сказала Ірен. – Я теж не пiдтримую iхньоi теорii.

– Інакше вони й не можуть писати! Це залежить не вiд iхньоi нездарностi, а вiд цiлком об’ективних причин. Вони е жертва непрощенноi традицii, вони чинять замах iз нiкчемними засобами. Новий робiтничий клас, чи сказати точнiше, – новий пагiнець людськостi, що зростае за загальними законами еволюцii, i зокрема за законами евгенiки, якраз i мусить визначатися високим щаблем духовноi органiзованостi, який виключае потребу мистецтва. Робiтничий клас, нових людей, надзвичайно влучно схарактеризував Кайзерлiнг в однiй зi своiх робiт: нова людина, на його думку, е тип шофера, простий, бадьорий i озброений практичними, власне, технiчними знаннями.

– На заходi справдi е мода на шоферiв, – зауважила Ірен.

– Вона мае, як бачите, глибшi пiдвалини, – сказав Славенко. – Я цiлком пристаю на чудове Кайзерлiнгове визначення, яке, з одного боку, поширюе наше щоденне розумiння робiтничого класу як носiя нових iдеалiв, бо тип шофера включае в себе все поступове, вiд робiтника заводу до працiвника науки, – але з другого боку, й звужуе його, вiдтинаючи мiщанськi елементи робiтництва, якi треба визнати за чималi, хоч би на пiдставi зацiкавлення красним письменством. Бо мистецтво для людини вищоi органiзацii е такий самий анахронiзм, як i ворожiння на кавнiй гущi.

– Ха, ха, ха! – засмiявся професор.

Марiя Миколаiвна теж посмiхнулась.

– І менi дуже приемно вiдзначити, – вiв Славенко, – що в серединi самого мистецтва народжуеться його заперечення. Певна частина митцiв дiйшла вже до розумiння нiкчемностi мистецтва в наш час i пiдносить гасло знести його до ролi спорту. Цих пiонерiв я щиро вiтаю, бо тiльки спорт i наука можуть вiдродити людськiсть… Моi зауваження про мистецтво, – додав вiн, – можуть видатись надто загальними, бо грунтуються на уривкових вiдомостях, але вони цiлком випливають з моеi концепцii новоi людини й зверхньоi ролi розуму за нашоi доби. Звернiть увагу на наше прагнення зорганiзувати час, зорганiзувати вiдпочинок, роботу – i примат розуму в нашiй психологii стане вам цiлком очевидний. Рацiоналiзацiя – не тiльки виробництва, але й цiлого життя – це е високе гасло нашоi доби. В цьому розумiннi ми йдемо за заповiтами Великоi Французькоi революцii, ступаемо в слiди великого Робесп’ера, що над гiльйотиною пiднiс культ богинi розуму. Звичайно, ми вiдмовляемось вiд смiшних зовнiшнiх атрибутiв цього культу, ми занадто вже виросли для цього, але Робесп’ерова спроба, хай навiть проти нашого розгону дитяча, становить… Як це? Ви маете допомогти менi поетично висловитись, – раптом звернувсь вiн, посмiхаючись, до молодоi господинi. – Я хотiв ужити тут музичного термiну, яким означають вступ до опери…

– Увертюра, – сказала Ірен.

– Дуже дякую! Отже, становить увертюру до великоi опери розуму!.. Оце тi мiркування, що примиряють мене з невигодами нашого життя, якi походять здебiльшого вiд консервативностi нашоi психiки.

– Та ми всi вже чудово примирились, – сказав професор.

– А я не примирюсь! Не можу! – скрикнула Марiя Миколаiвна, згадавши синiв, яких загибель вона призвичаiлась ставити на карб бiльшовизмовi, дарма що один з них полiг на iмперiалiстичнiй вiйнi.

– Ти надто нервова, мамо, – холодно промовила Ірен.

У цю мить на дверях з’явилась Пелагея.

– Там по вас, Степане Григоровичу, приiхали, – сказала вона.

– Так, так! – скрикнув професор. – Я й забув, у мене консилiум о восьмiй… Ви бачите, я навiть чаю не напився… Іду, iду, – крикнув вiн Пелагеi. – Чудово… Марусю, – звернувся вiн до дружини, – наготуй менi, знаеш, лiтературу про шлунковi хвороби й торiшнi моi записки пiдбери… завтра лекцiя…

– У вас незрiвняна дружина, – сказав Юрiй Олександрович, прощаючись iз ним.

– Вона й лекцiю за мене прочитае, чудова! Іду, iду, – крикнув ще раз професор i вибiг, чи, певнiше, викотився з кiмнати, бо куценький був i товстий.

– Жiнка повинна бути помiчником своему чоловiковi. Так мене виховано, i так я виховувала…

– Мамо, пiди доглянь, щоб батько не забув чого, – сказала Ірен.

– Хочете ще чаю, Юрiю Олександровичу? – спитала Ірен, коли вони лишились на самотi.

– Нi, дуже дякую, – сказав Славенко. – Я волiв би краще попросити, щоб ви заграли щось.

– А, ворог мистецтва, ви любите музику!

– Кожен мае своi хибкостi, Ірен.

У вiтальнi Ірен сiла до рояля, а Славенко вигiдно пiрнув у м’який фотель.

– Дозволите курити? – спитав вiн, добуваючи шкiряного цигарника.

– Прошу, – вiдповiла господиня, розгортаючи вальси Шопена.

Славенко не розумiв музики i не почував великоi потреби ii слухати. Але в домi професора Маркевича вiн виявляв деяку пошану до цього мистецтва з двох важливих мiркувань: передусiм, це тiшило Ірен, по-друге, усувало йому потребу з нею на самотi говорити. Вiн почував, що iхне знайомство дiйшло вже до того ступеня, коли взаемини повиннi бути з’ясованi, але вiдкладав надалi остаточну розмову, хоч для себе цю справу вже остаточно вирiшив. Ірен, вiн був певен, також розв’язала ii, але тiльки мовчазна згода була мiж ними, а жодного слова про шлюб чи тим бiльш про кохання ще не сказано. Знову-таки двi причини зумовлювали його зволiкання: насамперед робота його не була ще скiнчена, а крiм того, десь потай йому все-таки не хотiлось змiняти свого холостяцького всистематизованого життя. «Це, зрештою, великий клопiт», – думав вiн про шлюб. Потiм, звичайно, все знову внормувалося б, але треба було зламати попереднiй побут, i в цьому була непоборна прикрiсть. Юрiй Олександрович чудово уявляв собi, як розподiлятиметься його майбутня доба в подружньому життi, добре знав, у якiй кiмнатi вiн тут житиме, навiть прикинув уже, як розташувати в нiй своi книжки, а проте нехiть до кардинальноi змiни звиклого оточення ввесь час його стримувала. Як-не-як, а йому доведеться виконувати зовнiшнi родиннi функцii, до яких треба буде звикати. Щодня, наприклад, вiн бачитиметься й муситиме розмовляти з ii батьками, якi його аж нiяк не цiкавили. Але забрати Ірен з батькiвського дому, шукати нове помешкання й устатковувати його було б йому ще страшнiшими тортурами. «Нiчого не вдiеш, закiнчу ось роботу, то й оженюся», – подумав вiн, пускаючи дим.

Власне, Юрiй Олександрович уже всi питання розв’язав, крiм статевого. За юнацьких рокiв, вiн, як i чимало юнакiв, задовольняв своi молодi потреби самостiйно, а до жiнок почував острах i зневагу. Потiм, трохи змужнiвши, поборов у собi цю звичку – тiльки через шкiдливiсть ii – i довгий час жив iз своею робiтницею, яка, через невимогливiсть свою, не ставила йому жодних претензiй, абсолютно не зв’язувала його, отже, й не заважала йому в науковiй працi, де вiн хутко поступував. Навпаки, вона навiть посередньо допомагала науцi, дбаючи про вигоди молодого вченого. Але непередбаченi родиннi обставини покликали хатню робiтницю назад на село, звiдки вона була приiхала, i Юрiй Олександрович лишився без жiночоi пiдтримки.

Тодi вiн вирiшив до цього питання вже не вертатись, «Я вже немолодий (йому було тодi двадцять дев’ять рокiв), – подумав вiн, – життя мое визначене й виповнене, спробую обiйтися без цих дурниць». Вiн запровадив суворий режим, фiзкультуру, обливання, i отак протримався цiлий рiк – досi найблискучiший рiк своеi науковоi кар’ери. Але бажання вiд такого режиму не тiльки не вщухли, а, навпаки, потай змiцнiли, й раптом об’явились у загрозливiй формi. Юрiй Олександрович пiдпав душевному томленню, загальна невдоволенiсть почала його мучити, i сон його зробився неспокiйний. З’явились навiть легенькi кошмари. «Що за чорт, – подумав вiн, – такий дрiб’язок заважае менi спокiйно працювати!» І в нападi легковажностi вiн, сам для себе несподiвано, вчинив за традицiею замах на свою нову покоiвку, що приходила вранцi прибирати йому помешкання, грiти чай та виконувати рiзнi доручення. Але дiстав серйозного одкоша.

Геть спантеличений, вiн вирiшив порадитись iз своею старенькою матiр’ю, що самотньо жила на Подолi, i якiй вiн щомiсяця акуратно висилав грошi поштою, а сам не з’являвся по пiвроку i ii до себе допускав неохоче. Старенька мати страшенно зрадiла передусiм з його вiзити, а крiм того, з довiри до себе вiд сина, якого вона звикла незаперечно божествити. Цiлковита його одвертiсть у такiй iнтимнiй справi дуже потiшила ii.

– Розумiю, розумiю, Юрочко, – сказала вона. – Оженитися тобi треба, от що.

– Я сам гадаю, що це буде найрацiональнiша рада, – вiдповiв син, походжаючи по хатi. – Але з ким?

– Ох, не знаю я жiнок твого кола…

– Я сам iх не знаю! Але я мiркував собi, може, краще одружитись з якоюсь куховаркою, тобто простою жiнкою, без нiяких претензiй, яка б не дуже заважала менi. Тут, на Подолi, певно знайшлася б така… Як ти думаеш, мамо?

– Та воно з простою, звiсно, менше мороки, тiльки ж там дiти пiдуть, i люди у вас буватимуть..

– Ну, з дiтьми ми ще «будем подивитись», як кажуть, а от iз знайомими вийде справдi незручно… Скiльки ще забобонiв, мамо! Ну, гаразд, сам пошукаю.

Вiн довго розважав i не добрав нiчого кращого, як одвiдувати концерти та вечiрки в Домi вчених, де пристойно було з’являтись i де, крiм самих учених, великою кiлькiстю бували iхнi родини. Тут вiн познайомився з Ірен, яка йому сподобалась i вiдразу видалася вiдповiдною на ролю серйозноi, розумноi i привабливоi дружини. Вона вiдповiла йому мовчазною згодою, i вiдтодi Юрiй Олександрович вiдчув величезне полегшення. Тепер вiн мав що вiдповiсти своiм розбурканим чуттям, i вони, як це часто з людськими чуттями бувае, ускромились вiд поважноi перспективи майбутнього заспокоення.

– Вона справдi цiкава, – подумав вiн, дивлячись крiзь звоi тютюнового диму на освiтлений профiль Ірен. – Добре було б зараз пiдiйти i так обiйняти ii! Але тодi треба було б говорити про одруження… Вiдкладiмо.

– Ви ще не заснули? – спитала музикантка.

– Заснути! Та я зачарований вашим виконанням, Ірен!

Вона заграла ще Мендельсона й Чайковського, яких Славенко не вiдрiзняв, потiм обернулась до нього й спитала:

– Ви ще маете час?

– На жаль, ще маю тiльки п’ять хвилин, – вiдповiв Славенко, глянувши на годинника.

– То симфонiю Грiга, яку я вивчила, заграю вам iншим разом, – сказала Ірен, сiдаючи коло нього. – Прошу цигарку… Як посуваеться ваша робота?

– Я цiлком з неi вдоволений, – сказав молодий учений. – Чергова серiя спроб кiнчаеться цими днями. Вона трохи затрималась через невстаткованiсть нашоi лабораторii. Наступну серiю, безпосередньо з попередньою зв’язану, гадаю розпочати зразу ж. По тiм того, Ірен, я збираюсь зробити перерву, хочу влаштувати деякi важливi особистi справи.

– А ця нова серiя довго триватиме?

– Максимум пiвроку.

– Я не буду вас затримувати, Юрiю Олександровичу, хоч, ви знаете, ваше товариство менi дуже приемне, – сказала Ірен, пiдводячись.

– Як i ваше менi, – вiдповiв Славенко. – Але наука, Ірен, сувора. Щоб опанувати ii, треба стати ii рабом, треба вiддати iй ввесь час i всi думки. Задля неi доводиться раз у раз поступатися собою. Помиляеться той, що шукае золотоi середини мiж наукою й собою: той здрiбнюе себе, не збагачуючи й науки.

– Якщо час не терпить, то ви можете й не заходити до нас так часто, – тепло сказала Ірен. – Не почувайте над собою цього обов’язку. Ви завжди можете протелефонувати…

– Я високо цiню вашу увагу до себе, – сказав Славенко, цiлуючи iй руку на прощання. – Повiрте, Ірен, вiдколи ми познайомились, я вiдчув себе мiцнiшим у працi… до мене вернувся спокiй, що мене був покинув. Ви зробились моiм добрим генiем… якого я нiзащо не хочу втратити.

Коли вiн пiшов, до вiтальнi тихо вступила Марiя Миколаiвна.

– Вiн знову нiчого не сказав тобi? – сумовито спитала мати.

– Вiн сказав усе, що менi треба, – вiдповiла дочка.




Четверо в однiй кiмнатi, крiм дiвчини


Кiмната професора бiологiчноi хiмii на вулицi П’ятакова була згори донизу виповнена кострубатим порядком людини, заклопотаноi науковою працею. В цьому спецiально чоловiчому порядковi важить сама лиш доцiльнiсть, обдерта, як стара жебрачка, й заразом безоглядно ворожа до всяких питань естетики. Шафи на книжки, рiзного розмiру, матерiалу та кольору, насуплено стояли вздовж стiн – якi випинаючись, мов вагiтнi, вперед, заставленi книжками в два ряди на кожнiй полицi, iншi стрункi й високi, що вмiщали книжок тiльки в один ряд. Серед них були й горорiзьбленi дубовi, й скромнi гладенькi сосновi, i пара американських – з десяток рiзноманiтних шаф, куплених випадково в мiру з’являлась на них потреба. Але не можна було заперечити, що всi вони, незважаючи на свою вiдмiннiсть, однаково добре застерiгали вiд пороху всю масу спецiальних книг, усерединi iх замкнутих. Надмiр книжок лежав дуже рiвними й акуратними купками на пiдвiконнi, трохи затемнюючи вдень кiмнату, та на столi до письма, якого абсолютна чистота могла навести на думку, що ним, можливо, нiхто й не користуеться. Стiл цей, хоч i завантажений книжками, видавався, проте, пустинним через вiдсутнiсть на ньому каламаря, бо Славенко писав винятково м’яким хiмiчним олiвцем, загостряючи його спецiальною машинкою, що нагадуе прилад шолушити кукурудзу в мiнiатюрi. По шухлядах у столi були складенi рiзнi папери й нотатки, рахунки на всiлякi дрiбнi витрати за кiлька рокiв, документи, листування, що зберiгалось у конвертах, де зазначено iм’я дописувача та його адресу – i все це так доладно, що господар мiг, не дивлячись, усе потрiбне йому зразу ж здобути. Великого клопоту довелось ученому зазнати, поки вiн призвичаiв до своiх вимог нову прибиральницю, яка, дарма що на честь ii замах учинено, все-таки лишилась у нього служити: це був уже не перший замах у ii життi, крiм того, працi в професора було мало, а ставку вона одержувала цiлу. Але вона мусила так орудувати в кiмнатi, щоб жодна рiч не була зсунута чи перекладена з свого питомого мiсця – коли б це сталося, настрiй Юрiя Олександровича рiшуче зiпсувався б на пiвдня, i вiн позбувся б потрiбного для працi спокою.

Стiни в брунатних шпалерах були вiльнi вiд будь-яких прикрас, рiзних там фотографiй чи картин, але так само й без павутиння; широка канапа була громiздка для кiмнати, але, з другого боку, надзвичайно зручна спати.

– Так, ти переконав мене, – сказав Славенко, що сидiв коло столу, вигiдно витягнувши ноги, – переконав, друже! Взагалi, добре зробив, що зайшов… Інодi почуваеш оту дурну потребу – даруй на словi – побачитись зi старими знайомими, а може, ще й нових придбати. Це, зрештою, безглуздо, бо всi люди однаково нецiкавi, обмеженi в своему особистому побутi, i всi особистi стосунки базуються передусiм на бiологiчних потребах, а потiм на звичцi й традицii. Є, наприклад, традицiя ходити в гостi, влаштовувати вечiрки тощо… Все це з неробства, друже, повiр менi! Нема чого робити, от i сходяться люди докупи… Жалюгiдна рiч! Бо такi сходини аж нiчогiсiнько не додають до нашого досвiду. Помiркувати добре – на кий чорт менi бути знайомим, наприклад, з нiмецьким хiмiком Абдергальденом, видатним працiвником на полi бiологiчноi хiмii? Чи збагатять мене вiдомостi про його вигляд, костюм, дружину, вдачу? З мене досить прочитати його працi. І коли б ми могли зiбрати людську енергiю, що марно тратиться в так званих особистих стосунках, коли б могли скерувати ii в розумову працю…

– Але ж треба людям i спочити, – обiзвався з канапи Льова.

– Спочинок мусить бути дiйсний, – вiдповiв Славенко. – Але що то за спочинок, коли люди витрачають розумову енергiю на порожнi балачки, виснажують свiй мозок нiкчемними мiркуваннями про справи, якi iх не торкаються i не будуть торкатися? Я не згадую вже про той випадок, коли вони просто напиваються… Сон – от единий i дiйсний спочинок для людини! Але ми, нащадки звiра, живемо пiд владою безглуздих атавiзмiв, що iх знищать тiльки майбутнi поколiння… Тим-то й ти переконав мене. Тiльки менi ще не зовсiм ясно, чому ми мусимо йти саме до цiеi дiвчини? Чи не краще було б просто походити мiстом?

– Це менi спало на думку випадково, – сказав Льова. – Але ти не пожалкуеш… це розумна й цiкава дiвчина…

– Якби я почав цiкавитися дiвчатами, то вся моя робота к чорту пiшла б! І дозволь наперед заперечити щодо ii розуму: саме слово «дiвчина» – ти вслухайся в нього, – мiстить у собi прикмету чогось недорозвиненого, дурного й обмеженого. Якщо вона розумна, то я не певен, чи дiвчина вона… Аргумент «за» це те, що вона, як ти кажеш, украiнка. Мушу ж я десь на практицi застосувати свое знання, якщо вже набув його. А то виходить дивна рiч – нашiй увазi рекомендують мову, якоi не почуеш на вулицi i якою нема з ким розмовляти!

– О, вона чудово розмовляе по-украiнському, – радiсно сказав Льова.

– Тiльки умова – на пiвгодини. Я вiрю в твоi найкращi почуття до мене, вiрю в те, що ти щиро хочеш розважити мене, але, будь ласка, не затримуй мене! Взагалi, ти потрапив на зовсiм незвичайний у мене настрiй, – сказав Славенко, пускаючи дим. – Чергова серiя моiх спроб закiнчилась блискуче. Беруся тепер за нуклеопротеiди! До речi, де ж живе ця Бiсектриса, ця мадемуазель Помпадур?

– Дуже близенько, на Жилянськiй, чотири квартали звiдси…

– Це спрощуе справу. Ходiмо. Ах, чорт! – раптом скрикнув вiн. – Сьогоднi день, коли я роблю вiзит шановному професоровi Маркевичу! Але в мене сьогоднi нема жодного бажання пити в нього нуднющий чай…

І вiн переказав телефоном професоровiй покоiвцi Пелагеi, що нездужае, просить вибачити й прийти не може.

– Бачиш, ти призвiв мене до брехнi, – сказав вiн Льовi. – Але до брехнi я ставлюсь цiлком розумово: менi не хочеться йти, я називаюсь хворим, тобто добираю достатне й просте пояснення, яке дальших пояснень не потребуе. Брехня, коли нею розумно користуватися, пожиточна й для тебе, й для ближнього.

– Але час скажено йде, – сказав вiн, беручи на вулицi Льову пiд руку. – Пам’ятаеш наш саморобний шпиталь на польському фронтi?.. Як це давно було! Чорт бери, так i зiстарiтись непомiтно можна.

– Ми вже й так старi, Юрiю, – меланхолiйно зауважив Льова.

– Не в тому, зрештою, рiч, старим чи молодим бути. Про мене старiсть навiть приемнiша, спокiйнiша, але ж умирати не хочеться! Умирати нiколи не буде приемно, теорii Мечникова надто нереальнi… Слухай, скажи зараз щиро, – ти справдi не боявся небезпеки на вiйнi, чи просто вдавав?

– Нi… справдi не боявся… Так виходило, що не боявся.

– Дивна рiч! Але тебе не впiзнати. Не впiзнати бравого лiкпома Роттера. Занепав ти, Льово, на мокру курку виглядаеш.

– Бачиш, Юрiю, – обережно промовив Льова, – це зовсiм нiчого не важить, як людина виглядае…

– Що? Ну, покинь… Лице – дзеркало душi. Ти ж усе-таки медик!

Юрiй Олександрович почував себе чудово. Його душа по скiнченнi черговоi серii спроб нагадувала щось нiби першотравневе свято, уквiтчане переможними прапорами. Це був блаженний настрiй безтурботностi, хвилина розснаження скупченоi довгий час психiчноi енергii перед новим ii напруженням.

Коли вони пiдiйшли до будиночка на Жилянськiй вулицi, Юрiй Олександрович мимоволi засмiявся.

– Що за халупа, – сказав вiн. – Уявляю, якi монстри тут мешкають! Цiкава дiвчина могла б добрати собi цiкавiшого примiщення. Нi, Льово, я зовсiм перестаю вiрити в ii високi прикмети.

В кiмнатi Льова нiяково познайомив його з дiвчиною.

«А она смазливая», – байдуже подумав Славенко, тиснучи iй руку.

– Прошу знайомитися далi, – сказала Марта.

– Давид Семенович Іванчук, – промимрив кооператор, невдоволений iз забiгу ще двох осiб.

– Дмитро Стайничий, – сказав юнак-iнженер, що приiхав з Днiпропетровського.

– Вибачте, – сказав Славенко, – я не дочув вашого по-батьковi.

– Я його не сказав.

– Дмитро принциповий ворог по-батьковi, – сказала Марта. – Прошу сiдати! Льово, ви на лiжковi, у мене ж тiльки три стiльцi.

– Чим же пояснити вашу зневагу до батькiв? – спитав Славенко, обережно сiдаючи на стiльця, що не викликав до себе довiри. «Яка дурниця, що я тут», – подумав вiн.

– Нiякоi зневаги, – вiдповiв Дмитро, – Не було на Украiнi звичаю, щоб по-батьковi величати. Та й навiщо воно? Зовсiм зайве з боку практичного. Тiльки словом бiльше i на пам’ять важче. Далеко практичнiше й краще буде звертатись на «товариш», «товаришка».

– Якщо логiчно продовжити вашу думку, товаришу, – всмiхнувся Славенко, – то ще рацiональнiше було б звергатися на «пан»!

– Та це ж контрреволюцiя! Гiдра контрреволюцii, ха, ха! – зареготав кооператор.

– Але така рацiоналiзацiя суперечила б нашiй соцiальнiй практицi, – незичливо промовив iнженер. Подумавши трохи, вiн додав: – Воно правда, що «товариш» довший на вимову проти «пана», так що ж з того? Значить, задля практичностi треба «товариша» скоротити на «това», чи що.

– Або «тиша», «триша», «твиша», – пiдхопив кооператор.

– Та покиньте, нарештi, товаришi! – скрикнула Марта. – Ви всi страшенно нуднi! Все хочете зрацiоналiзувати й зробити практичним.

– Цього вимагае життя, – сказав Дмитро.

– А ви вiд нього нiчого не вимагаете! Правда, Льово?

– Я цiлком згоден з вами, Марто… Дозвольте закурити.

– Прошу. Перший раз вiльно всiм заразом, а потiм тiльки по черзi. Суворо по черзi. Давиде Степановичу, призначаю вас стежити за виконом розпорядження.

– Всiда готов, – сказав кооператор.

Всi, крiм дiвчини, зразу ж закурили, причiм Давид Семенович, маючи через бiднiсть свою жахливi цигарки, почастувався в Дмитра.

– Хто заговорить про рацiональнiсть або практичнiсть, – сказала Марта, – з того штраф двадцять копiйок на користь безпритульних. Давиде Семеновичу, виконуйте й це розпорядження!

– Всiда готов, – сказав кооператор.

«От богема», – подумав Славенко.

– Плачу карбованця авансом, – недбало заявив Дмитро, даючи грошi кооператоровi.

– Розписка за мною, – задоволено промовив той.

– У нашому приемному товариствi, – сказав Славенко, – щоб не ображати нашу прекрасну господиню, – вiн злегка вклонився Мартi, – нам годилося б розповiдати про якiсь цiкавi пригоди, про любовнi пригоди, на зразок як у збiрцi одного, якщо не помиляюсь, iспанського давнього автора, пiд назвою… здаеться, «Камертон»… чи щось подiбне…

– Який сором! – скрикнула Марта. – Ану ви, Дмитре, скажiть, чий це твiр i як вiн зветься?

– Це не до моеi спецiальностi, – вiдмовив той. – Скажiть, будь ласка, – звернувся вiн до професора, – ви i е той Славенко, що викладае в медiнститутi бiологiчну хiмiю?

– Маю честь.

– Я знаю кiлькох ваших слухачiв, моiх товаришiв у роботi, i багато чув про вашi лекцii… зокрема про поставу практичних робiт…

– Штраф, штраф! – крикнула Марта.

– Штраф, ах, ах! – пiдхопив кооператор. – За практику штраф. Ваших у мене вiсiмдесят копiйок.

– На жаль, лекцii з бiологiчноi хiмii не посiдають у медiнститутi належного числа годин. Зорганiзувати окремий iнститут бiологiчноi хiмii е наше невiдкладне завдання. Щодо лабораторноi роботи, то, скiльки дозволяють нашi умови, я, звичайно, зрацiоналiзував ii…

– Штраф! – крикнула дiвчина. – І штраф пiдвищуеться до п’ятдесяти копiйок.

– Я бачу, що розмова менi дорого коштуватиме, – сказав Славенко, даючи грошi.

– За вашi спроби над бiлками, – провадив Дмитро, – я читав дещо в пресi. Звичайно, на бiлках я не тямлюся, i мене цiкавлять тiльки практичнi наслiдки…

– Штраф! – заревiв кооператор. – Марто, берiть з них по три карбованцi.

– Нi, це справдi щось неможливе, – мовила дiвчина. – На посадi практика й рацiоналiзацiя, вдома про практику й рацiоналiзацiю… фу, аж язик заплутався! Неможлива рiч! Сухарi якiсь… Давиде Семеновичу, – звернулась вона до кооператора, – повернiть iм грошi, вони гидкi й невиправнi.

– Ви хочете викреслити два найуживанiшi в нас слова, з яких одне безперечно е символ нашоi доби i новоi людини, – сказав Славенко, беручи назад полтинника.

– Так, – вiдмовив вiн Дмитровi, – преса подала дещо про моi дослiди i саме в площинi iх практичного значення. Але можливо, що практичного значення вони й не матимуть, – сухо додав вiн.

– Що ви! – посмiхнувся Дмитро. – Щоб така матерiалiстична наука, як бiологiчна хiмiя, та не давала практичних наслiдкiв!

Славенко теж вибачливо посмiхнувся i вголос ввiчливо промовив:

– Матерiалiстична наука! Це смiливо сказано. Наука не е нi матерiалiстична, нi iдеалiстична, нi яка iнша. Вона е наука, та й годi. Вона безстороння i за напрям своiх висновкiв не вiдповiдае.

Молодий iнженер iз самого початку не видався професоровi дуже приемним. Той якось недбайливо сидiв на стiльцi, тримався страшенно незмушено, як завсiдник, i в тонi йому раз у раз бринiла фамiльярнiсть людини, що всiх звикла вважати собi за рiвню. Ковбойка з вiдкритим комiром i стрижена голова Дмитрова показувались йому доволi нахабними. «Певно, за цiею кралею впадае, хлопчисько!» – подумав вiн. І йому мимоволi хотiлося хлопця подратувати.

– Значить, до Бога завертаемо, – сказав Дмитро.

– В гостi до Ісуса Христа, ха, ха! – прикинув кооператор.

– А так, коли хочете, до Бога. Зрештою, його iснування наука нiколи й не заперечувала. Тут доречно згадати великi слова Бекона: «Хто тiльки покуштуе з келиха науки, той заперечуе Бога, а хто вип’е той келих до дна, той пiзнае Бога».

– Це ми чули вiд проповiдникiв у Софii, – сказав Дмитро.

– А ви, Льово, в Бога вiрите? – спитала Марта.

– Та певно, що в Софii на колiнах лазить, – додав кооператор, що Льови зовсiм не боявся.

– Та що ви, Марто… звiдки це ви? – знiяковiв Льова. – І в Софii я нiколи не був…

– Признайтесь, Льово! – крикнула дiвчина. – Не уявляю собi, щоб ви в Бога не вiрили!

Льова зовсiм спантеличився. Кооператор заплескав у долонi.

– На попа його висвятити, – сказав вiн.

– Вам смiшно? – спитала дiвчина в Дмитра. – Хiба право вiрити скасовано? Особиста справа кожного громадянина.

– Особисто воно так, а практично – це значить, що душа вбога.

Притому iнженер видобув цигарку, хоч якраз курив i Славенко.

– Киньте цигарку, двом курити не можна, – сказав кооператор.

– Дарма, кватирку вiдчинимо.

Але Славенко свою цигарку погасив. Тим часом Марта, не звертаючи уваги на iхне цигаркове змагання, сказала гостро й глузливо:

– Який же з вас, Льово, тюхтiй! Який ви непристойно м’який та добросердий! Справжнiй Ісус Христос… І нiкому ви не потрiбнi.

– А яких же треба, Марто? – серйозно спитав Льова.

– Треба мiцних.

– Пiзнаю украiнську жiнку, – задоволено промовив Дмитро.

– Дозвольте запитати, коли це не секрет, – посмiшкувато запитав Славенко, – чому ви вважаете за можливе надавати саме украiнськiй жiнцi всяких чеснот i чим, на вашу думку, украiнська жiнка вигiдно рiзниться вiд будь-якоi iншоi?

– А це довго говорити, – вiдказав iнженер.

– Щось сьогоднi Дмитро неговiркий, – сказала Марта. – Йому, бачите, здаеться, – звернулась вона до Славенка, – що iсторiя виробила в украiнськоi жiнки багато позитивних прикмет…

– Не здаеться, а так воно i е, – обiзвався Дмитро.

– Менi зовсiм випадково, у зв’язку iз загальним процесом украiнiзацii, довелось обiзнатися з народною думою про Марусю Богуславку, – зауважив Славенко. – Ця украiнська жiнка випустила з турецького полону запорожцiв, користуючись iз прихильностi пашi до себе, але ж сама до рiдного краю вертатись не схотiла. Даруйте, я не вбачаю в ii вчинковi великоi вiдваги! Ця Маруся, зрештою, нiчим себе не скривдила. Вона лишилась у турецьких розкошах, гадаючи своiм милосердям до землякiв спокутувати зраду батькiвщинi. Тобто i незайманiсть зберегла, i капiталу набула.

– А Бондарiвна? – спитав Дмитро.

– З цiею украiнською жiнкою я ще не мав нагоди обiзнатися. Щиро сказати, я вперше чую ii iм’я, та коли вона будь-чимсь цiкава, я обов’язково запитаю про неi в свого лектора. Проте можна з певнiстю сказати, що кожна нацiя мае дужих i кволих, енергiйних i млявих, розумних i дурнiв. Кожна нацiя мала своiх героiв та героiнь, а коли не мала, то iх вигадували. Але тiльки слiпий може не бачити, що поступ стирае нацii. Корiння нацiональних вiдмiнностiв полягало в рiзницях економiчно-географiчних умов, отже й побуту певноi групи людей. Але технiка згладжуе економiчнi особливостi, географiчнi умови завдяки щiльнiшому спiлкуванню людей втрачають свою вагу, тому й побут – житло, одяг та звичаi – стремлять до единого вселюдського стандарту. Рiч вiдома, що залiзниця й авто, взагалi шляхи сполучення, е найбiльшi вороги нацiональноi окремiшностi. Отже, все те, що живить нацiональнi рiзницi, мае корiння в минулому, а не в сучасному. Нацiональнi рiзницi нинi е тiльки iнерцiя, якоi рушiйна сила завмирае.

– Все це софiстика, – буркнув Дмитро.

– Якщо ви логiчнi мiркування вважаете за софiстику, то якi аргументи здаються вам чинними?

– Практичнi, – сказав Дмитро. – Життя здаеться менi чинним, а не мiркування. Я, знаете, пролетар – менше слiв i бiльше дiла.

– Тодi я радив би вам подивитись на справу з класового погляду.

– Давно дивлюсь.

– І що ж ви бачите?

– Смотрю у книгу й вижу фигу, – зареготав кооператор.

– Бачу, що треба нацiональнi прагнення довести до вiдпору, вичерпати iх. Тодi й справдi нацiональнi рiзницi зникнуть.

– Не зникнуть, нiколи не зникнуть! – сказав кооператор. – От я скiльки помiчав: як тiльки два хахли зберуться, так i полаються.

Тепер розмова пiшла на полiтичнi та економiчнi теми, де Юрiй Олександрович, якого суперечка з iнженером почала тiшити, розвивав дуже песимiстичнi думки про майбутню долю людськостi, виявляючи на всю широчiнь свою здiбнiсть орудувати чiткими та заокруглими логiчними конструкцiями. Своiм справжнiм поглядам на шкоду вiн прагнув насамперед заплутати i збити супротивника.

Говорив спокiйно, стримано пiдкреслюючи належнi мiсця, i почував велику приемнiсть вiд своеi мови, своеi особи i своеi переваги над усiма присутнiми. Принизити iнженера здавалось йому доконче потрiбним, але Дмитро, дарма, що розмова тiльки мiж ними двома точилася, вiдповiдав йому надто коротко й неохоче. Власне, вiн тiльки заявляв свою незгоду з висновками професора, але вiд дискусii ухилявся.

Кооператор, почувши про полiтику з економiкою, зразу принишк. Цi теми здавались йому раз на все забороненими, отже, дуже небезпечними. Вiн стурбувався, вийшов навiть iз помешкання подивитись, чи не пiдслуховуе хто, хоч вдома, крiм малоi дочки його, була ще тiльки нiмкеня, фрау Гольц, яка вже спала й поза тим взагалi недочувала. Все-таки кооператор похитав головою i подумав: «Напрасно вони про це говорять. Напрасно».

Марта слухала, прихилившись спиною до плахти, що висiла над лiжком за килим. Одноманiтна i дуже, зрештою, нудна розмова, яка не потребувала вiд неi нi заохочення, нi навiть втручання, була дiвчинi до вподоби. Бо присутнiсть усього товариства була iй важка. Кожен день додавав iй неспокою, який на посадi вона ще стримувала, а вдома майже з ним не боролась. Квiти, присланi iй останнього разу, вже встигли зiв’яти, i вона викинула iх, усохлi, з гнiвом, вона навiть кошика спалила, а все ж у ii грудях лишилась iх бiла присутнiсть, як необорна спрага. Дiвчина бачила iх у снi – ними вкритi були цiлi поля, гори, крутi взбережжя рiчок, де вона ходила, але, доторкнувшись до iх пелюсток, вона замiсть м’якостi почувала рiжуче лезо, колючi захованi терни, що ранили в кров ii долоню. І цi рани приймала ii душа. «Може, я хвора?» – думала вона. Та й справдi, вона слаба була на ту нiжну й непереможну недугу, що таiться в надрах землi й людського тiла, за переказом iз землi повсталого, – на недугу прагнення до сонячного палу, що без кiнця обертае плодющу вогкiсть життя.

До приiзду Дмитра й до вiзиту нового знайомого Марта поставилася цiлком байдуже. «Все це не те, не те», – подумала вона десь потай. Спочатку спробувала грати ролю веселоi i чемноi господинi, але новi гостi за розмовою нiби про неi й забули. Тодi й вона перестала на них зважати. Кiмната щораз бiльше сповнювалась тютюновим димом, що поволi облягав лампу пiд скляним абажуром у формi тюльпану. Кутки в кiмнатi потемнiли, i дiвчинi починало здаватись, що вона далi й далi вiдсуваеться вiд людей, що коло неi сидiли, i з тоi далечi бачила iх так, як краевид, коли на нього глянути в широкий кiнець бiноклю.

– Благословiть форточку одкрить, – сказав до неi кооператор. – А то тут газова атака.

Марта здригнула.

– Вiдчинiть краще грубку, однаково витягне, – сказала вона. – Ви вже все, товариство, переговорили?

– Ми торкнулися багатьох питань, – сказав Славенко, – але говорив, власне, я сам, бо товариш Дмитро з причин, йому ближче вiдомих, не вважав за потрiбне заперечувати моiх тверджень, хоч i не погоджувався з ними.

– Бо ви казали не те, що думаете, – похмуро сказав Дмитро.

– Ви берете на себе невдячну роль читати в моiй душi, – зауважив Славенко.

Йому нiхто не вiдповiв, i небезпека мовчанки раптом повстала в кiмнатi. Але Славенко не дав iй поширитись i промовив, пiдводячись:

– За тим, товариство, дозвольте дякувати за приемно згаяний час та перепросити наприкiнцi, що я прийшов незапрошений i, може, навiть перешкоджав своею присутнiстю.

– О, нi, заходьте й далi, будь ласка, – сказала Марта.

– З радiстю скористуюсь вашим запрошенням при першiй же нагодi, – вiдповiв професор, i дiвчинi прикро стало вiд пихуватостi його тону. «Чому вiн зневажае нас?» – подумала вона.

– І я теж, Юрiю… я теж пiду, – сказав Льова.

Вони вийшли разом, i Славенко сказав на вулицi:

– От маеш живий приклад вечора, загиблого в недоцiльних балачках та порожньому змаганнi. І якби ми почали зараз ходити по будинках, де оце свiтяться вiкна, то скрiзь, безперечно, побачили б ту саму картину: електрична лампка, стiльцi, а на них люди, що сидять, курять i розмовляють. Це зветься «бувати в товариствi». І, звичайно, ми скрiзь побачили б одну з безлiчi дiвчат чи жiнок, круг якоi це товариство купчиться, як ошурка коло магнiту. Все це старе, друже, як свiт, i нудне без краю; це е нiкчемне повторювання того, що безлiч разiв уже повторювалось… Цей вечiр, коли хочеш, надзвичайно виразно показав менi, яку колосальну силу ще мае над людьми традицiя i скiльки працi ще треба докласти, щоб зрацiоналiзувати людськi вiдносини.

– Багато е нерозв’язаного, – сказав Льова. – І щомить трапляеться незрозумiле… Тобто, я хочу сказати, що ось уже, здаеться, розв’язав, а потiм бачиш, що нi, i… треба починати все спочатку.

– Розв’язати невелика рiч, але треба вмiти застосувати розв’язання до життя. Ми отруенi старими схемами, а розумова протиотрута в людинi ще тiльки виробляеться. Я говорю, звичайно, про загал… Власне, тiльки десять рокiв тому наша революцiя поклала початок масового виробу тiеi протиотрути. Так стоiть справа. І менi навiть виникае сумнiв, чи не пустився я сьогоднi в мiркування та суперечку з пiдсвiдомого бажання висунутись перед дiвчиною, з якою ти мене сьогоднi познайомив.

– А що ти думаеш… – жваво почав Льова.

– Я думаю, що це безглуздо й смiшно, – сухо урвав його бiохiмiк.

Коли Славенко вийшов, у кiмнатi ще на хвилину лишилась якась нашорошенiсть, немов по одвiдинах офiцiйноi особи, що з’явилась у неприемнiй справi.

– Намолов сiм мiшкiв… – пробурчав нарештi кооператор.

– Язика доброго мае, – сказав Дмитро.

Марта пiдвелася з лiжка.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66802118) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения